Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

мама не піде від нього? Вона його досі любить?

Соня фиркнула.

— Іноді мені здається, ми дивимось на нього, але бачимо різних людей. Мабуть, мамі колись було добре з ним, і вона бачить те, що минуло. Я ж просто не знаю його колишнього, і бачу лише те, що лишилося.

Друга спроба змінити тему вдалася краще: Марк потягнувся по одяг і дістав із задньої кишені джинсів компас.

— Глянь, що я маю.

— Що це? — Соня з цікавістю зиркнула на циліндричну металеву коробочку, з поверхні якої місцями пооблуплювалася фарба.

— Дідів компас, — сказав хлопець.

Дівчина прискалила око.

— Нащо він тобі?

— Я ж говорив уже: треба тут усе дослідити.

Соня гмикнула.

— Що? — глипнув спідлоба Марк. — Хіба тобі нецікаво?

Хлопець відкинув кришку та легенько струснув компас, примушуючи магнітну стрілку обертатися. Стрілка, рівномірно сповільнюючись, крутилася секунд п’ятнадцять і зрештою застигла, вказуючи на точку трохи лівіше від валунів біля дуба. Марку не сподобалося те, як стрілка гальмувала. Він іще раз потрусив компас. Цього разу, зупинившись, стрілка показала на пагорб за дерев’яним будинком. За третім разом вона повернулася до моря.

— Тут немає магнітного поля, — стурбовано висновкував Марк.

Соня закотила очі.

— Тобі не пофіг?

Суплячись, хлопець подивився на сонце.

— Ти не розумієш. Це недобре. Це дуже погано. Це означає, що тут, ну, ніби як немає щита, який би захищав від сонячної радіації, а через це ми можемо…

— Немає тут ніякої радіації! — обірвала його Соня. — Я ходжу сюди п’ять років.

Марк наче й не чув її.

— Треба десь дістати дозиметр чи хоча б лічильник Гейгера…

— Слухай, не задроть! — Дівчина жбурнула в нього жменю піску. — Не псуй день! Срака, як же без тебе тут було спокійно!

Марк набурмосився. Як міг, обтрусив пісок, а тоді, щоб приховати образу, взявся мовчки розпалювати вогонь. Кора й сухе гілля швидко зайнялися, і вже за хвилину перед ними затишно потріскувало невелике вогнище. Хлопчак ножем загострив дві найдовші гілляки, одну взяв собі, другу вручив Соні. Вони нанизали на них по сосисці й почали смажити, тримаючи гілки високо над полум’ям. Пляжем розлетівся апетитний запах смаженого.

За хвилину, наминаючи гарячу сосиску й заїдаючи її помідором, Марк озвався:

— Я все думаю: чому до ліфта не можна вдвох?

Соня скривилася.

— Ти знову за своє?

— Я просто запитав.

— Не можна і все!

Хлопець відкусив великий шматок помідора, шумно втягнув до рота сік і замислено, неначе сам до себе, промовив:

— І чому не можна дивитися?..

Дівчина наче персиковою кісточкою вдавилася.

— Придурок, — зашипіла вона, — кончений…

— Можна було би спробувати…

— Що спробувати?!

— Експеримент.

— ЯКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ?!

— Чого ти кричиш? Я прикинув, що для початку можна було би спробувати потрапити сюди з хом’яком за пазухою.

Соня відклала на пісок свою паличку й подивилася на Марка так, начебто хотіла його задушити.

— Ти навмисне з мене знущаєшся, так?

— Ні, — заперечив він. — Я серйозно. Я постійно думаю про те, що ти розказала, і щоразу згадую історію про експеримент із мавпами. — Зауваживши збентеження на обличчі дівчини, хлопець узявся пояснювати: — Ти не чула? Ну, типу, є кімната, в ній п’ятеро мавп, під стелею причеплено гілку бананів, а під бананами стоїть розсувна драбина. Одна з мавп хоче дістати банани, але щойно стає на драбину, відкривається кран, і всіх п’ятьох обливають крижаною водою. Через якийсь час інша мавпа лізе по банани, і всіх знову накриває вода. За нею ще одна, і ще одна, і так триває, доки мавпи, втомившись від холодного душу, не починають гуртом стягувати тих, хто лізе на драбину. Потім одну мавпу вилучають із клітки та замість неї запускають нову. Вона помічає банани й намагається їх дістати, але решта налітають на неї й відштовхують. Мавпа лізе знову, її знову атакують. Зрештою вона розуміє, що дістати банани не вдасться, і заспокоюється. Потім із клітки забирають іще одну мавпу з першої п’ятірки, а на її місце запускають нову. Вона робить спробу видертися до бананів, але мавпи гуртом кидаються до неї, причому серед них і та, яку замінили першою. Поступово замінюючи мавп, отримують ситуацію, коли в клітці залишаються мавпи, жодну з яких не поливало холодною водою, але які не дозволяють нікому лізти по банани. Розумієш, про що я? Ми — як ті мавпи, яким звеліли не лізти на драбину, але вони не знають і не хочуть знати чому.

Марк сподівався, що його історія принаймні примусить Соню замислитись, проте вираз її обличчя не змінився.

— Добре. Ти хочеш знати, чому сюди не можна вдвох? Чому не можна озиратися?! — Вона дивилася на нього майже люто. — Ти не перший, кому я показала це місце! Невже ти не зрозумів, коли я пояснювала, чому не розповіла Марті? Ти реально думав, що за п’ять років я не мала подруг, з якими не захотіла би поділитися? — Вона перевела подих, хапнула повітря. — Я нічого не розказувала Марті, бо задовго до знайомства з нею привела сюди подругу, що, як і ти, виявилася надто допитливою, надто безпечною, і це все закінчилося погано.

Марк ковтнув слину.

— Наскільки погано?

Соня ковзнула поглядом по морській поверхні, трохи помовчала, заспокоїлася, а тоді почала розказувати.

— На початку 2012-го в однокімнатну, що через квартиру від мене, вселилася сім’я. Тато, мама, мала. Малу Машкою звали. Ми швидко зійшлися, бо на той час на поверсі ніхто, крім нас, не жив. Ну й вона не набагато меншою за мене була. Десь на рік молодшою. Машка була трохи навіженою. Хоча мене це не харило, навіть навпаки, і на весняних канікулах я їй розповіла про це місце. Вона не повірила, думала, я насміхаюся, а потім, не сказавши ні слова, вирішила спробувати. Вона так пересрала в ліфті, що не змогла сама повернутися. Тупо не могла зайти до кабіни. Я чисто випадково знайшла її через кілька годин. Бідолаха сиділа отам, — дівчина хитнула головою в бік будинку, — під ґанком, уся в шмарклях, сіра, як земля, і тремтіла. Я якось заспокоїла її, але їхати наодинці Машка відмовилася. Я мусила сідати з нею. Ми разом зайшли до кабіни, проробили всю процедуру, все, як треба, але наприкінці замість спускатися на перший, ліфт почав підніматися та повернувся сюди, до котеджу, на другий поверх. У Машки почалася істерика. Ми спробували ще раз — те саме. За третім разом і в мене коліна затрусилися. Тоді до мене нарешті дійшло, що проблема в тому, що нас двоє. Я півгодини Машку втихомирювала, а потім іще півгодини