Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

баланду з лободи сьорбав. А щодо дітей, то не хвилюйтеся, наша держава виховає їх краще, ніж підсудний. Ми вже не першого такого, як він, розстрілюємо, так що в курсі. Я вам більше скажу: то правда, що мені часом дзвонять і тиснуть, мовляв, тому треба добавити, а цьому скинути. Так от, нехай мені хоч сам, ви знаєте, хто - не те що подзвонить, а й до суду з’явиться особисто, так я його навіть на поріг дорадчої кімнати не пущу!

І, не моргнувши, засудив «партизана» до вищої міри покарання. І лише після оголошення вироку вибачився перед адвокатом за свою різкість і додав:

- Шкодую про одне: засуджую до вищої міри я, а при розстрілі присутній прокурор, котрому що горілка, що кулемет - аби літери закону дотримуватися. Навіть якщо ваш підзахисний касацію не напише, зробіть, будь ласка, це за нього.

На спорожнілу квартиру набігла ціла купа жінчиних родичів із глибокої старозадрипанської провінції, але тут уже вибухнула вчителька, про яку я згадував. Вона одягла всі свої нагороди, обійшла всі райкоми і таки наполягла, аби житлову площу залишили за сиротами, котрі з дня вбивства опинилися у школі-інтернаті. І то не в простенькому, а в «китайському», де й справді вчать цю чудернацьку, як на наш слух, мову. Звичайно, ані перекладачів, ані дипломатів, ані розвідників з них не вийде - я переконаний. Зате після школи матимуть не койку в гуртожитку, а свій дах над головами. А то вже щось.

Від автора: нещодавно у одній із газет втрапило мені на очі інтерв’ю з колишнім, ще радянської пори прокурором, про якого згадував суддя. Йому справді за штатом належало бути присутнім при стратах засуджених. Виявляється, діялося це мало не в центрі Києва у спеціальному розстрільному блоці Лук’янівського слідчого ізолятору на вулиці Пархоменка (нині Дігтярівська).

Прокурор запам’ятав, як приводили у виконання вирок «київському робітнику високої кваліфікації, передовику виробництва, ударнику п’ятирічки, котрого засудили за вбивство трьох людей, серед них і власної дружини».

В СРСР існувала добре продумана процедура, завдяки якій приречені до останньої секунди не здогадувалися, що з ними вдіють. Зазвичай їм говорили, що їх ведуть у спеціальну кімнату, де засідає комісія депутатів Верховної Ради, щоб ще раз його вислухати. І хто знає - може і замінять вищу міру на максимальний строк? А на порозі отої таємничої кімнати обнадієний засуджений діставав кулю в потилицю.

Потім тюремний лікар констатував смерть, прокурор з начальником ізолятора підписували відповідний акт, а тим часом безпосередні виконавці вироку накривали в окремій кімнаті стіл з випивкою і закускою. Гроші на це спеціально виділялися з державного бюджету, їх було достатньо аби купити продукти не в зашморганому продмазі, а на Лук’янівському базарі.

За спогадами колишнього прокурора пили небагато, але й немало. Не менше трьохсот грамів на особу.

Труп розстріляного тим часом холонув у сусідній камері.

«Майстер золоті руки» був чи не єдиним, хто не купився на історію з комісією від Верховної Ради. Ледь прокурор розпочав про депутатів, як засуджений його обірвав:

- Не розказуйте казочок, я не маленький. Розстрілюйте швидше - та й край.

Замість епілогу: у мого друга Олекси Сироти з-поміж багатьох його дивних звичок була й така. Він ніколи не цікавився, який строк одержав той чи інший злочинець, котрого він вислідив, виловив, запакував і віддав під суд. Зараз я розумію, що набагато важливішим для Олекси був той моральний вирок, який він сам виносив за скоєне. І, на відміну від професійного судді, завжди враховував і власну міру провини. Як у тій історії з рушницею, котра в фіналі все ж таки не вистрелила.

This file was created with BookDesigner program [email protected] 11.05.2010
Оглавление НАСТУПНА СТАНЦІЯ - СМЕРТЬ Гроза над морем (замість передмови) 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8.