Читати книгу - "Дисертаційний прорахунок"

його про роботу і ще більше зіпсували настрій.

Додому Ігор Всеволодович повернувся пізно. Родичка зустріла його німим докором. Він мовчки попрямував у свою кімнату.

— Ти не захворів? — увійшла вона слідом за ним.

— Ні, усе гаразд, — сухо відповів він. — Залиш мене. Я хочу побути на самоті.

І враз подумав: “На самоті. Та я вже давно самотній. Відтоді, як зійшовся з машиною. Усіх розгубив — друзів, товаришів по роботі, навіть дорогих мені людей…”

Наступного дня секретарка лередала йому нові листи і знову кілька з них були від видавництв.

Защуку нетерпеливилося перевірити, чи діє машина. Попросив секретарку ні з ким не з’єднувати його по телефону і пішов у маленьку кімнатку.

Ввімкнув модель. Увів завдання, але виходу даних не було. Спробував сформулювати заново ідею книги і розгубився: все вилетіло з пам’яті. Він перечитав видавничого листа, в якому формулювалась тема дослідження, але навіть не зрозумів його змісту. Що ж вводити в машину? Сформулювати запит, використовуючи дані з попередніх статей?

Дістав копії рукописів, спробував у них розібратись і вже за півгодини був украй знеможений.

“Що ж робити? — гарячково шукав він виходу. — Доручити співробітникам? Нехай хоч щось напишуть. Ні, треба взяти себе в руки. Стривай, як же це сталося? Всього ж кілька днів тому вона надрукувала книгу… Еврика! Ось і вирішення питання. Я ж її ще нікуди не дав. Де рукопис?”

Він дістав стосик віддрукованих сторінок, прочитав першу, потім другу, заглянув усередину.

— Абракадабра! — розпачливо вигукнув. — Набір слів без будь-якого зв’язку. Навіть пусті сторінки є! Що сталося? Як я тоді не помітив?

Защук почав знову вводити те саме завдання. Він нервувався і тепер уже принизливо прохав:

— “Лолло”, благаю тебе, допоможи востаннє. Ти завжди розуміла мене, зрозумій же й”тепер!

Несподівано засвітилася сигнальна лампочка! “Закласти папір”.

Защук покірно виконав вказівку машини. “Розв’язання питань за системами відображення”, — відтворила машина.

— Не те! Не те! — застукотів по клавішах Защук. — Мені потрібна книга “Структура довгочасної пам’яті мозку”!

Машина не відповідала. Защук не витримав і у відчаї вдарив кулаком по її кришці. З очей потекли сльози.

“Розв’язання питань за системами відображення”, — знову з’явилося у даних.

— Замовкни! — не тямлячи себе, крикнув Ігор Всеволодович.

І хоч він і не давав команди, машина почала друкувати, видобуваючи звідкілясь давню інформацію.

— Перестань!

На мить у нього потемніло в очах… Він почув, як “Лолла”, несподівано заговоривши, сказала:

— Уражене ліве… Тяжкий стан…

Далі пішли якісь літери, цифри. Защука раптом пронизав страшний біль, потім щось ударило в серце. Руки обвисли, він розгубився, зрозумів, що втрачає свідомість, устиг дотягнутися до кнопки дзвоника, щоб викликати секретарку. А ще за мить машина швидкої допомоги відвезла його в лікарню.

У грудні Зашук подзвонив Федорову. Той знав, що Ігор Всеволодович довго лежав у лікарні, і зрадів, що він уже одужав. З телефонної розмови Федоров зрозумів, що Защук чимось страшенно схвильований.

— Спішно приїздіть! Справа невідкладна. Йдеться про унікальну модель…

Федоров, який давно знав Ігоря Всеволодовича і цілком довіряв йому, негайно вилетів літаком.

У готель, де спинився Федоров, Защук приїхав сам. Довго ходив по кімнаті, поводився якось дивно: розгублено, метушливо, пригнічено. У нього був вигляд цілком здорової людини. Але в усій поставі відчувався якийсь відчай.

— Що з вами, Ігоре Всеволодовичу? — спитав Федоров, як тільки вони сіли в крісла.

Защук нервово тер сухими пальцями чоло, щоки, немов силкувався щось згадати.

— Хочу розповісти… Ну ось та, остання модель, пам’ятаєте? Ви привезли її до мого дня народження. Сталося щось таке, чого ми з вами не передбачили.

— Збій? Невиконання функцій?

— Ні, зовсім не те. Я виявив виконання незвичайних функцій.

І Защук докладно, хоч і збиваючись, розповів дивну історію з машиною.

— Поки я лежав у лікарні, — закінчив історію Защук, — директор звелів направити всі п’ять зразків моделі у різні організації. Я не пам’ятаю номера тієї, з якою контактувала моя підсвідомість. Так-так, уже в лікарні я зрозумів, що машина контактувала саме зі мною, а не з комп’ютером. З моєю підсвідомістю, що, як виявилося, нічим не поступається перед будь-якою штучною інтелектуальною системою. Ось і тріада: мозок — термінал — мозок. А я чомусь шукав щось більш активне, ніж я сам. А виходить, мозок людини — найкращий комп’ютер. Потрібен тільки термінал, такий, як наш. Я даю запитання, а підсвідомість відповідає. Швидко. Оптимально. Хіба не так вона працює, коли ми шукаємо щось невідоме? А тут миттєвий, блискавичний вихід… Я був певен, що хтось розв’язує проблеми за мене, а виходить, я розв’язував їх сам. Сам, і більше ніхто! Машина перестала працювати, коли втратила мету. Вона вичерпала мої знання. Я на практиці пересвідчився, що без мотивацій і емоцій пошук істини неможливий. Хто ж це сказав? Не пригадаю. Щось сталося з моєю головою.

Федоров уважно дивився на Защука: історія надто скидалася на якусь дивну вигадку. Чи не наслідок це хворобливого стану? Щоправда, доказом можуть бути книжки, видані буквально за два роки. Але хіба Защук не здатен написати їх сам?

— Ви мені не вірите? — спитав Ігор Всеволодович. — Мабуть,