Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

сонцем смоли та фарби. Влітку, під час шкільних канікул, я з хлопцями залюбки ладнав «Чайку», що давно вважалася «ветераном» міського яхтклубу, до нових рейсів. Ми ходили на яхті аж до Чорноморського узбережжя, в Одесу, Очаків, у Скадовськ. У морі нас завиграшки випереджали електроходи і гідрокаюти, біля борту вітрильника зринали прозорі підводні гондоли і, як ті летючі риби, проносилися в повітрі над хвилями, щоб за мить знову зникнути в глибинах. Та ми нікому не заздрили. Велика премудрість у наш час — підводна гондола, в ній перший-ліпший ледар зуміє подорожувати і під хвилями, і над водою — сиди собі склавши руки, хоч куняй, усе зробить за тебе автоматика. Інша річ — напружувати м’язи біля вітрил, своїми руками запускати мотор, відчувати босоніж тепло вологої палуби, вдихати солоні бризки… Справжня насолода!

Жовтаві хвилі Вачуайо колисали стрімкий корпус із скошеною спереду рубкою. Сліпучо сяяла латунь ілюмінаторів, посилала в гущавину берега сонячні зайчики. Вітрила були згорнуті, долинало тихе стукотіння двигуна. Яхта повільно обминала косу.

Ми помчали вниз, до води. Рудий Заєць горлав, що було духу, я вторив йому, теж не шкодуючи горлянки. За нами біг кудлатий Приблуда, намагаючись вхопити то одного, то другого за стегна.

На кормі яхти стояв високий худорлявий чоловік, розглядав у бінокль «замок». Почувши наші вигуки, він рвучко повернувся. Я добре розгледів сухе, засмагле, вже немолоде обличчя з тонкою смужкою сріблястих вусів.

За кормою закипала, пінилась вода, суденце набирало швидкість. Чоловік з біноклем усміхався, махав нам корковим шоломом, сиве волосся ворушив вітер. За хвилину яхту заступили густі чагарі побережного папороття, лише верхівки щогл ще якийсь час виднілися над зеленню. Та ось зникли й щогли.

— Дивний катер. А красивий, правда ж? — проговорив Рудий Заєць. І додав: — Можу побитися об заклад, що вона прибула на цьому катері.

— Хто — вона?

— Ота дівчина, Єржі.

— То не катер. Яхта… А чому ти так думаєш?

— Тому що пасажирський літак прибуває сюди один раз на десять днів. Вона не могла прилетіти. Єржі припливла на яхті, а сеньйор Аугустіно зустрів її на березі.

Ми дивилися в той бік, де зникло суденце.

На пісок накотилася запізніла хвиля, лизнула ноги і знову відповзла в ріку. Чи міг я думати в ті хвилини, що дуже скоро розгорнуться дивовижні події, які зіткнуть мене із сивим незнайомцем з яхти і принесуть стільки несподіванок і тривог?

Розділ II
ПІСНЯ СТАРОГО КАТУЛЬТЕСЕ

Сходячи по стежці до «замку», ми ще раз, згори, побачили яхту, її білий корпус уже маячив на широкім плесі ріки. Судно пливло за течією, швидко даленіло.

Кудлатий Приблуда вгледів старого Катультесе, радісно замахав хвостом і побіг до нього, забувши про нас. Індіянин стояв над урвищем. Він пильно дивився на річку, туди, де яхта виднілася вже маленькою білою рискою.

Нерухома постать Катультесе здавалася викарбуваною на діамантовій блакиті неба. Він не звертав уваги на Приблуду, який лащився до нього, ставав на задні лапи. Сонце світило в лице, і старий тримав долоню біля очей, дивився на ріку, не відводячи погляду.

Почувши наші кроки, Катультесе оглянувся, зморшки навколо очей розгладилися, але не склалися в знайому нам усмішку. Старий узяв мене за плечі, повернув до будинку і легенько підштовхнув, швидко і неголосно мовивши кілька слів своєю мовою.

— Чого ж ти стоїш? — здивувався Рудий Заєць. — Він каже, що з джунглів вернувся твій батько…

Далі я вже не слухав, помчав через парк.

Батько сидів на веранді. Випроставши ноги у важких зашнурованих черевиках, він тримав між коліньми сифон, цідив содову і пив маленькими ковтками, кидаючи в рот шматочки льоду. Крізь розпанахану сорочку на спині видно було засмагле тіло, на широкій рожевій подряпині біліла наклейка з пластиру. Сині штани, злинялі від води та сонця, давно втратили свій колір, були ще й подерті в кількох місцях — він їх так-сяк залатав грубою ниткою. Одяг на батькові мав саме той жахливий вигляд, від якого сеньйорі Росіті щоразу робилося млосно. Батько ще не встиг перевдягтися й поголитися, густе волосся шапкою спадало на очі, що поблискували весело, без найменшої втоми — ніби він щойно повернувся з прогулянки.

Я нерішуче спинився коло веранди, помітивши там незнайомого чоловіка. Він примостився в куточку. Крізь зелень, що заплітала веранду, пробивалося сонце, світлі плями падали на його обличчя. Батько, видно, вів далі розмову:

— Значить, кімната вас влаштовує? Чудово. Ваш попередник Купічка розмістив там радіоапаратуру, щоб усе необхідне було напохваті. Можу запевнити вас, Чанаді, що апаратура у чудовому стані. Чого, на жаль, не скажеш про здоров’я самого Купічки. Хтозна, скільки часу його протримають лікарі. Ви прибули вчасно. Буду вам вдячний, Чанаді, якщо вже сьогодні станете до виконання своїх обов’язків і приймете депеші від Тіма Уїллера.

— Я готовий, докторе.

— Ми з Уїллером поперемінно працюємо з нашими людьми в джунглях. На зв’язок зі мною або з Уїллером ви будете виходити двічі на добу. Розклад радіосеансів у вашій кімнаті. Тут у нас є старенький вертоліт, буває, що він нам знадобиться в джунглях. Тоді ви передасте пілотові Аугустіно координати нашої групи і простежите, щоб він без затримки вилетів. Вертоліт завжди стоїть напоготові, а до аеродрому звідси близько. Це одне. Ну, а крім того… Та ви ж з дороги, то спершу як слід відпочиньте. Про все інше поговоримо завтра. Не заперечуєте?

— Як накажете, докторе.

— Не треба так офіціально… Це зайве. Ми тут усі по-товариському один з одним. Почувайте себе вільніше.

Чоловік, якого батько називав Чанаді, встав. Кругловиде обличчя його наче промовляло: даруйте мені, я тут нова людина, а тому, може, що й не так. Східці веранди