Читати книгу - "Гіркий сміх"

чи чотири дні. Якби тоді він знав те, що тепер, то, мабуть, розплутав би справу Тереси за десять хвилин.

Ренн думав про Ульсона і про рахунок з ресторану, знайдений серед речей Єрансона. У вівторок після обіду йому сяйнула одна думка, і, як звичайно, коли його щось муляло, він пішов до Гунвальда Ларсона. Хоч під час роботи вони не дуже ласкаво ставились один до одного, а все-таки приятелювали, про що мало хто знав.» Вони разом провели святвечір і разом зустрічали Новий рік, що неабияк здивувало б більшість їхніх колег, якби вони довідались про це.

— Я оце думаю про ту записку з ініціалами Б. Ф., — сказав Ренн. — У тому списку, що його склали Меландер з Кольбергом, є три особи з такими ініціалами: Бу Фростенсон, Бенгт Фредріксон і Б'єрн Форшберг.

— Ну й що?

— Слід було б непомітно глянути на них, може, котрийсь схожий на Ульсона.

— А ти знаєш, де їх знайти?

— Мабуть, Меландер знає.

Меландер справді знав. Протягом двадцяти хвилин він довідався, що Форшберг був дома, а після другого сніданку збирався до своєї контори в центрі міста. О дванадцятій він мав обідати з одним своїм клієнтом в «Амбасадорі». Фростенсон був у павільйоні, де виконував невеличку роль у фільмі Арне Матсона.

— А Фредріксон, мабуть, дудлить пиво в кав'ярні «Тіан». Принаймні в таку пору він завжди там сидить.

— Я поїду з тобою, — досить несподівано заявив Мар-тін Бек. — Візьмемо Монсонову машину. А йому я дам одну з наших.

Бенгт Фредріксон, актор і розбишака, справді сидів у кав'ярні в Старому місті. Він був дуже огрядний, мав пишну, скуйовджену руду бороду і збите в патли сиве волосся. Він був уже п'яний.

У великому павільйоні кінофабрики в Сульні керівник зйомок повів їх довгими покрученими коридорами в далекий куток.

— Фростенсон виступатиме хвилин за п'ять, — сказав він. — Це буде його єдина репліка у фільмі.

Мартін Бек, Ренн і Гунвальд Ларсон спинилися віддалік, але в яскравому світлі рефлекторів добре бачили сцену за. поплутаними кабелями й рухомими лаштунками. Сцена, мабуть, зображала інтер'єр крамниці.

— Увага! — загорлав режисер. — Тихо! Знімайте! Камера!

Чоловік у ковпаку пекаря і в білому халаті вийшов на світло і сказав:

— Слухаю. Що ви бажаєте?

— Стоп! — заревів режисер.

Фростенсонові довелося п'ять разів проказувати свою репліку. Це був худий, лисий чоловік. Він затинався, кутики уст і повіки в нього нервово смикалися.

Через півгодини Гунвальд Ларсон спинив машину за двадцять п'ять метрів від огорожі вілли Б'єрна Форшберга в Стоксунді. Мартін Бек і Ренн пригнулися на задніх сидіннях. Крізь відчинені двері гаража видно було чорний «Мерседес» найновішої моделі.

— Скоро він повинен вийти, якщо не хоче пропустити обіду зі своїм клієнтом, — сказав Гунвальд Ларсон.

Вони чекали хвилин з п'ятнадцять, поки двері вілли відчинилися і на східці вийшов чоловік з русявою жінкою, собакою і дівчинкою років семи. Він поцілував жінку в щоку, підняв дівчинку й пригорнув до себе. Тоді сягнистим, швидким кроком рушив до гаража, сів у машину й поїхав. Дівчинка послала йому навздогінці поцілунок і, сміючись, щось гукнула.

Б'єрн Форшберг був високий, стрункий чоловік з дуже вродливим, ніби вирізаним з ілюстрації до журнальної новели обличчям, виразними рисами й відкритим поглядом. Він був засмаглий, ішов легко і пружно. В сірому плащі, простоволосий, з хвилястим, зачесаним назад волоссям, він здавався молодшим за свої сорок вісім років.

— Як Ульсон, — сказав Ренн. — Особливо схожа постать і одяг. Тобто плащ.

— Угу, — буркнув Гунвальд Ларсон. — Тільки та різниця, що Ульсон носить свою шматину вже три роки й заплатив за неї три сотні на розпродажі залежаного товару, в. цей за свій плащ віддав, мабуть, три тисячі. Але такі, як Шверін, не бачать цієї різниці.

— Я, правду сказати, також не бачу, — мовив Ренн.

— А я бачу, — сказав Гунвальд Ларсон. — На щастя, є ще люди, що відчувають якість. Бо якби не вони, то можна було б будувати борделі вздовж Севіл Роу.

— Де? — вражено запитав Ренн.

Усі Кольбергові розрахунки в часі полетіли шкереберть. По-перше, він проспав довше, ніж думав, а по-друге, погода геть зіпсувалася. О пів на другу він ще тільки досяг мотеля біля Лінчепінга. Там він випив кави, з'їв булочку і подзвонив у Стокгольм.

— Ну що?

— Тільки дев'ятеро з них мали машини влітку п'ятдесят першого, — відповів Меландер. — Інгвар Бенгтсон — нового «Фольксвагена», Рюне Бенгтсон — «Паккарда-49», Кент Карлсон — «ДКВ», Уве Еріксон — старого «Опеля», Б'єрн Форшберг — «Форда Ведетту-49»…

— Стривай. Чи ще хтось мав таку машину?

— «Ведетту»? Ні.

— Досить.

— Первісний колір Єрансонового «Морріса» був ясно-зелений. Але ж він міг за той час, поки в нього була машина, й перефарбувати її.

— Добре, можеш зв'язати мене з Мартіном?

— Ще тільки одне. Єрансон віддав того літа свою машину на брухт. Її номер викреслено зі списку п'ятнадцятого серпня, всього через тиждень після того, як він давав свідчення в поліції.

Кольберг укинув в автомат нову монету і, поки в трубці потріскувало, нетерпляче думав про те, що його ще чекає двісті чотири кілометри дороги. Він шкодував, що не відіслав учора поїздом розрахункової книжки з авто-майстерні.

— Бек слухає.

— Привіт. То чим та фірма торгувала?

— Думаю, що краденим товаром. Але її не вдалося спіймати на гарячому. Вона мала кількох агентів, що їздили по країні і збували одяг та інші речі в провінціях.

— А хто її власник?

— Б'єрн Форшберг.

Кольберг трохи подумав, тоді сказав:

— Передай Меландерові, щоб він усю свою увагу звернув на Форшберга. І попроси Єльма, щоб він або хтось інший почекав у лабораторії, поки я вернуся. Мені треба зробити аналіз однієї речі.