Читати книгу - "Ліки від страху"

усіх аптеках по шістнадцять копійок і де в чому допомагає. Та в ті часи він здавався нам універсальним для всіх хвороб, хоч і досить небезпечним. І раптом жінка, що проходила курс лікування, померла. Їй було тридцять років, і сили вона була незвичної. Одного разу вона виходила з мого кабінету і, не розібравшись, у який бік відчиняються двері, смикнула ручку так, що видерла її з шурупами. А страждала вона депресіями. Препарат, безумовно, допомагав їй. Та за три дні до смерті у неї виникла сонливість, млявість. Я пояснював це грипозним станом і не велів припиняти курс лікування. Вранці вона не встала до сніданку; підійшла нянечка й побачила, що вона вже задубіла. Випадок неймовірний, незбагненний, несподіваний, треба було розібратись, з'ясувати, що ж усе-таки сталося. Проте Панафідін терміново зробив офіційну заяву, що смерть хворої настала внаслідок самовільно допущеного мною перебільшення дози сильнодіючих ліків.

— Чого злякався Панафідін?

— Як чого? Прикриють тему, не буде лабораторії, його усунуть від керівництва проблемою. Він мені так і сказав згодом: «Я пожертвував найдорожчим — другом! — заради науки».

— А як оцінила ваші дії комісія?

— Ніяк. Тобто комісія встановила, що лікування препаратом ніякого відношення до смерті хворої не мало — вона вмерла від тромбозу. Відірвався тромб у сні й закупорив легеневу артерію.

— Виходить, якби Панафідін почекав кілька днів, і дізнався про наслідок розтину…

— Так, лише кілька годин йому треба було втримати, на прив'язі свій страх…

Я несподівано спитав:

— Скажіть, а коли ви вирішили лікувати людей? Коли ви знайшли своє покликання?

— У дитинстві. Під час війни — мені було тоді років дев'ять — я тричі хворів на тиф. Померли давно всі сусіди по палаті, а я жив. І відтоді лишилася в моїй нам'яті наймогутніша і найвладніша постать — палатний лікар. Його відіслали в тил з фронту після сильної контузії. Бувало, що під час обходу він падав непритомний, його клали на вільну койку, він відлежувався, вставав і лікував, кричав, розпоряджався, переконував. Я вмирав від слабості й виснаження, і мені треба було з'їдати в день п'ятнадцять грудочок цукру. Мати продала все з дому, але випадали дні, коли цукру не було на базарі й за гроші. Тоді він віддавав мені свій, а ця глюкоза йому самому була життєво необхідна, і всіх хворих дітей під час війни йому було не підгодувати, а він віддавав. Я його дуже боявся, і весь персонал його боявся. І я дуже хотів стати таким, як він… — Лижин закурив, відігнав долонею дим від очей, замріяно сказав: — Колись у мене навіть така думка була, що я хоч якось мушу віддячити медицині за те, що з'явився на світ завдяки їй. Мати дуже любила батька й жахливо страждала від того, що лікарі не дозволили їй народжувати дітей, про яких мріяв батько. У неї була відкрита форма сухот. Та ось вона завагітніла, і професор сказав: «Народжуйте. Під мою відповідальність». А невдовзі батько загинув у авіакатастрофі. У матері від шоку почалися передчасні пологи, і з'явився на світ я — семимісячний недоносок, який за всіма законами не повинен був вижити. А вижив, і мати вижила. Ось які штуки іноді в житті відбуваються…

Мені чулося в словах Лижина відверте здивування: справді, як дивно вийшло, що він тоді не вмер! І дошкульно кольнуло, що в голосі Лижина разом із здивуванням не було ані краплі радісної панафідінської впевненості: як добре, що я живу! Як добре це для мене, для всіх вас, люди, що я живу на землі!

Я спитав:

— Ви чули про препарат під назвою метапроптизол?

Лижин сіпнувся так, наче я вистрелив над його вухом з пістолета:

— Так! А що таке?

Я помітив реакцію Лижина і зрозумів, що хто-хто, а він багато мас знати про загадковий препарат. Лижин стискав однією долонею другу так, що побілілі кісточки виступили немов рубчасті хрящі на осетровому хребті. І не дивився він більше на мене крізь димні хвилі зеленуватого світла, а погляд його був знову прикутий до тьмяного кутка, де виразно було видно на старому полотні яструбине око сивого лобатого чоловіка. І я зірвав темп. Помовчав і спитав байдужим тоном:

— Чий це портрет?

— Це Філіпп Ауреол Теофраст Парацельс. Великий лікар, хімік, мислитель. І мученик. Він реформував тисячолітні уявлення про медицину…

Ми помовчали, проте я розрахував правильно: тоненька плівка лижинської незворушності прорвалася під натиском пристрастей, які в ньому вирували. Перша цівочка — одне запитання:

— Чому ви запитали мене про метапроптизол?

— Тому, що мене цікавить, чи міг його одержати в себе в лабораторії Панафідін.

— Ні! — крикнув Лижин. — Ні!

— Чого ви так думаєте? — швидко нахилився я до нього.

— Тому, що метапроптизол одержав я! Я! Я! І можу це довести. Цей препарат синтезовано мною! І ні в кого, крім мене, його немає! І бути не може!

Ми вийшли на сходи. Туго клацнув замок на дверях, дрібно цокотіла, твердою луною перекочувалася наша хода по кам'яних сходинках у порожній застояній тиші темного під'їзду, прогриміли каблуки по асфальту глибокої криниці двору. На лавочці вже не видно було юнаків з гітарою, погасло світло майже в усіх вікнах. Мокрий вітер зі свистом гасав у провулку, ліхтарі кидали на бруківку ясні райдужні плями. З-за рогу виринуло таксі.

Лижин сказав водієві:

— На Преображенку, — дістав зім'яту червону пачку «Прими», ламаючи сірники, закурив, потім з'їжився в кутку машини й затих.

З сичанням і шелестом мчав автомобіль сонним містом, миготіли за вікном вогні, хижо спалахували, міняючи миттєво колір, світлофори на перехрестях, назустріч їхали з важким гудінням машини-поливалки, несучи перед собою вуса сірої спіненої події.. Лижин висунув голову з коміра — немов з нори виповз, сказав приглушено:

— Нас нівечить занедбаність і заклопотаність. Яка безглуздість! — І знову затих у кутку. Мені було незрозуміло, спить він чи ні. І навіть сигарета «Прима» більше не диміла, і не було чути її сухого потріскування під час затяжок.

Про