Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мобіле, — уточнив Малькольн, передчуваючи неприємну розмову.
— Ні-ні, друже, я не помилився, — застеріг Дейвід. — Мені спала на думку ідея назвати наш концерн «Перпе-туум-Нобіле». Така реклама сама проб’є собі дорогу! — вигукнув Дейвід і усміхнувся, демонструючи свої бездоганні зуби.
Малькольн зауважив це і згадав, як батько завжди казав йому: «Америка зустрічає по зубах, сину, і ніколи не вознесе того, хто соромиться відкрити рота». Малькольн кивнув ніби на догоду батьковим словам і подумав: «Гарні зуби приємніше вибивати».
— То як вам назва? — нагадав Рассел.
— Я не проти. Було б що називати.
— Я розумію, ваша голова зайнята іншим, але я повинен постійно дбати про рекламу, — пояснював Рассел причину свого занепокоєння.
У холі їх зустріла Мері. У довгій вельветовій сукні з великою бронзовою шпилькою на вилозі коміра й салатового кольору шовковою хусткою на шиї вона стояла так, ніби її щось захопило зненацька. Вона все ще тримала в руці журнал «Амерікен меркюрі», заклавши пальцем недочитану сторінку, й сполоханими очима дивилася то на Рассела, то на свого зовні спокійного чоловіка.
— Ми пройдемо в кабінет, — обізвався до неї Малькольн і показав гостеві на сходи, що вели на другий поверх.
Дейвід не зважив на поквапність Макларена, зупинився й висловив своє замилування:
— Ви тут просто розквітли, місіс. Я давно казав, що місто гнітить жінку і своїм чадом убиває її красу. Ви не маєте бажання позмагатися з красунями Штатів? Виходьте на сцену в цій сукні, і я гарантую вам звання «Міс Америка».
— Ви завжди були люб’язні, - сказала Мері й запитала: — Ви не проти, якщо я накажу подати обід у кабінет?
— Ні-ні, я лише на хвилинку, — замахав руками Дейвід, з підкресленою увагою поглядаючи на журнал. — Щось цікаве? Може, згадують там, лукавці, і містера Макларена?
— Тут пишуть про Джона Доута, — відповіла Мері й подала Дейвіду часопис.
— Невже десь він їм насолив? Щось серйозне чи, як завжди, хочуть від старого світових сенсацій?
— Французи ж вимагають допустити журналістів на ранчо.
— А-а, це все старий «Круа», — закивав головою Дейвід. — Просто Жорж Артман не знає, чим наполохати своїх читачів, «хрестоносці» бояться, що ми пожнемо урожай на ранчо й переманимо їхніх учених, а їм з того залишиться полова. — Рассел посерйознішав і поцікавився в Малькольна: — Ви не пригадуєте, ЮНЕСКО передбачала якісь контакти вчених, які працюють на ранчо Доута, з пресою?
— Уся інформація з ранчо має поступати через Джона Доута, — підказав Малькольн.
— Ви не помилилися? — уточнив Рассел і вибачився: — Уже звичка про все перепитувати.
Мері на правах господині наполягла:
— Я все ж подам вам дику качку з помідорами. У нас тепер навіть такої пізньої осені своя городина. Ми її добуваємо з-під землі, де владарює містер Гленд.
— Я здаюся на вашу милість, Мері, лише за умови, що ви першою відкриєте те, чого досі не бачать Малькольн і Острожний. І це була б справжня сенсація не тільки для «Круа», — подумав уже про своє Дейвід, а в кабінеті запитав Малькольна: — Вам не здається, що ушнипливий Жорж Артман вивідав наші, нехай і неетичні, плани?
— Можливо, але я навіть не здогадуюсь, що ви маєте на увазі, - щиро сказав Малькольн, сідаючи біля журнального столу, де він завжди приймав гостей.
— Я сам чув краєм вуха, — забубонів Рассел. — Про це докладніше знає Джім Френк. Люди, що обідають з Президентом за одним столом, частіше вгадують його думки.
— Мені з самого початку не сподобалася ця затія з ранчо Доута, — говорив Малькольн і кривився, ніби сам був причетний до чийогось злодійства.
— Ви хочете сказати, що рівень ЮНЕСКО — не той гарант, що досягається між урядами?
— Французи відрядили до нас Анрі Шофф’є, японці — Кукудзі Тонако. Обидва вчені займаються міжядерними силами. Якщо вони відкриють свій закон на ранчо Доута, то я не певен, що і Кукудзі, і Шофф’є не можуть просто щезнути десь посередині дороги від ранчо до Атланти. Або їх щиро попросять залишитися в Штатах. І правди не дізнаються ні журналісти з «Круа», ні представники ЮНЕСКО.
Дейвід Рассел з докором сказав Малькольну:
— Свого часу я радів вашій дружбі з Павлом Острожним і якось не подумав про червону заразу. Тепер з прикрістю помічаю…
— Я лише чесний учений, містер Рассел, і не люблю, коли до моїх рук приміряють пута, — невдоволено мовив Малькольн.
— Боже, які ви колючі, Малькольне, — примирливо зауважив Дейвід. — Ви бачите, як я шаную вас. І це лише тому, що у ваших жилах тече кров справжнього американця. Не француза, не японця, не слов’янина, а кров людини з американського континенту. І ви погодитесь зі мною, коли я вам скажу, що ті ж французи назвуть нас дурнями, якщо ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День на роздуми, Олександр Вікторович Зима», після закриття браузера.