Читати книгу - "Як зупинити час"

«Побачимося в ресторані», — відповідаю йому.

Монтень лишається на своєму місці у крамниці, а я йду до великого вікна та чекаю на оголошення свого рейсу. Притискаю чоло до скла та дивлюся на своє відображення у безкрайній темряві пустелі.

Плімут, Англія, 1772 рік

Після повернення я вирішую залишитися в Плімуті. Мені там подобалося. Там, як і в Лондоні, було просто зникнути. Плімут був містом мореплавців, голодранців, бандитів, утікачів, волоцюг, музикантів, художників, мрійників, одинаків. А я був ніби всіма ними одразу.

Одного ранку я вийшов з шинку «Мінерва», де винаймав кімнату, та попрямував у нові доки. Там на причалі стояв величезний військовий корабель, палуба якого височіла над причалом.

— Вражає, еге ж? — мовив чоловік на причалі, побачивши моє захоплення.

— Це точно.

— Рушає шукати нові світи.

— Нові світи?

— Ага. Корабель Кука.

— Кука?

Тут я почув кроки за спиною, і на плече лягла рука. Я підстрибнув від неочікуваності.

— Господи, містере Фрірзе, чого ви такий переляканий?

Я повернувся та побачив високого джентльмена у вишуканому одязі. Він посміхався, дивлячись мені в очі.

— О, містере Фюрно!.. Радий вас бачити!

Якусь мить його пильні очі уважно мене оглядали:

— А ти хоч би на день постарів, Фрірзе!

— Морське повітря робить дива, сер.

— А що, хочеш ще подихати тим повітрям? Повернутися в море? — він махнув рукою за обрій. — Цього разу все буде інакше. Кук краще підготований, аніж Волліс.

— Ви йдете на судні Кука?

— Не зовсім. Я його супроводжую в подорожі. Як командир «Едвенчера». І я шукаю команду. Підеш до мене?

Десь у небі над Австралією, сьогодні

Я вже у літаку внутрішнього рейсу, прямую з Сіднея в Голд-Кост[136]. Утомився страшенно. Останні два дні я майже постійно або у повітрі, або ж у аеропорту. У хвостовій частині салону плаче дитина. Я згадую Маріон: коли у неї різалися зуби, Роуз непокоїлась, що вона помре від болю. А плач одного малюка — відгомін плачу всіх малюків у світі, так само як кожен собака схожий на будь-якого іншого собаку.

Переді мною сидить пара, і я бачу, як він спить, тримаючи голову на плечі у нього. Такого раніше точно було не побачити. Видовище доволі миле, а мене гризуть ревнощі. Я згадую, як Камілла опустила голову мені на плече перед тим, як нас урвав дзвінок Гендріха. Цікаво, чи так само я колись ставився до Роуз на самому початку? Може, тепер це якесь інакше кохання? А взагалі, яка різниця?

Згадую, як ми з Каміллою ледь сказали слово одне одному протягом минулого тижня у школі. Пам’ятаю ніяковий момент біля чайника в учительській: я підійшов, а вона якраз стояла та шукала серед чайних пакетиків ромашковий. Між нами запала така тиша, що аж у вухах дзвеніло.

Моя мати казала мені жити. І коли її не стало, я просто мусив жити. Звісно, їй просто було це сказати, а проте вона мала рацію. Мені легко зрозуміти те її бажання. Коли помираєш, останнє, чого прагнеш, — це заразити своєю смертю інше людське створіння. Ти не хочеш, щоб близькі люди стали живою подобою мерців. Але іноді це трапляється. Так трапилося і зі мною.

Але я відчуваю, як воно наближається. Життя. Я відчуваю його просто попереду. І Маріон — частина цього життя. Ідея знайти її раптом стає надзвичайно реальною. Я засинаю і уві сні бачу Омаї: він стоїть на пляжі та дивиться на захід сонця. Я підходжу ближче і торкаюся його руки, але він піском осипається під моїми пальцями, і на його місці стоїть хтось менший. Знову й знову, як матрьошка. Зрештою лишається дитина з довгою косою в зеленій сукні.

— Маріон, — промовляю я.

Але вона теж осипається піском на піщаний пляж. Я намагаюся її втримати, але хвилі забирають її.

Потім я прокидаюся. Дитина припинила плакати, а я — тут. Літак уже на землі, і я знаю, що за кілька годин побачу того, кого не бачив кілька століть. І сам не знаю чому, але я боюся.

Острів Хуахіне, Острови Товариства, 1773 рік

Артур Флінн, другий лейтенант на борту «Едвенчера», засмаглий та спітнілий у своїй колись білій сорочці, опустився навколішки на пісок. У руках він тримав яскраві білі та червоні стрічки, які вплітають у коси — що він і намагався пояснити не зовсім вдалими жестами. Посмішка на його обличчі мала б доповнювати роль гарненької дівчинки, яку він наразі грав — що було не так уже й просто, зважаючи на його обпалене сонцем та заросле бородою обличчя.

Тим не менш, на його аудиторію — маленьких дітей — гра справила враження. Я достатньо подорожував для того, аби знати, що сміх в усьому світі однаковий, особливо дитячий. Навіть старші жителі острова, що спочатку стояли осторонь з кислими обличчями, почали посміхатися, дивлячись на дурощі червономордого англійця. Артур простягнув стрічечку дівчинці з довгим волоссям, що стояла ближче за інших (їй було років шість, не більше), і вона, отримавши дозвіл від матері, її взяла.

Після цього Артур глянув на мене та надзвичайно м’яким тоном спитав:

— Фрірзе, у тебе є чотки?

А позаду нас, наче два елегантних бездушних звірі з іншої реальності, височіли кораблі. Поки ми дарували місцевим подарунки та намагалися встановити мир, я впізнав у натовпі обличчя чоловіка. У руках він тримав дерев’яну дошку, а сам був мокрий, щойно з води. Я бачив подібні дошки минулого разу, коли був на тихоокеанських островах. На них рибалки виходили в море та їздили хвилями. Мені іноді здавалося, що вони це роблять навіть не для рибальства, а суто для розваги. Щоправда, це не пояснювало, звідки я його знаю. Як це взагалі можливо? Я ж уперше на цьому острові! Довго думати не довелося: це той чоловік, чию хату я відмовився підпалювати. Гарний довговолосий чоловік з великими очима. Але ж то було на Таїті! Звісно, відстань між Таїті та цим островом була не така вже й велика, але не для чоловіка на дерев’яній дошці. Тоді, на Таїті, він увесь був укритий намистом та браслетами — це означало певний соціальний статус. Зараз же його голі руки та груди, вочевидь, означали відсутність такого становища.

Виглядав він точнісінько так само, як і минулого разу, хоча, звісно, чотири роки — не так уже й довго. На його обличчі я побачив палке бажання щось мені повідомити. Я озирнувся довкола, сподіваючись, що його пильна увага спрямована не на мене, а на щось інше.