Читати книгу - "Палай зі мною, Еліс Кларк"

40. Влад. Надзвичайна ситуація

Коли до зали вриваються ці люди, перше, що я думаю, це те, що слава Богу, що Селіна встигла піти. 

Мені дуже важливо, щоб вона була в безпеці, а все інше не так вже й важливо. З інформатором тепер не зустрітись… Ну що ж, будемо вирішувати проблеми по мірі їх надходження. 

— Чоловіки і жінки, розійдіться в окремі групи, — командує один з бойовиків. — Руки за голову, і щоб стояли смирно, інакше ми будемо стріляти!

Я роблю, що кажуть, але в той самий час думаю, як краще вчинити. Якби я був у будівлі, але не попався, можна було б допомогти поліції врятувати заручників. В мене є і карта, і все, що потрібно для цього. 

Не те щоб я такий правильний і хотів всіх рятувати, але все ж мені не подобається бути в клятих заручниках і я не надто поважаю бандитів, які добиваються успіху подібними методами. У крадіїв має бути свій кодекс честі, але це стосується зазвичай тільки крадіїв у законі, таких, як я. 

Нас починають обшукувати і забирають мобільні телефони. Я все ж розслабився поруч із Селіною, бо навіть не подумав заховати щось з моїх застосунків. Не думав, що може статися щось подібне. 

— Що це? — один з бойовиків роздивляється мобільний одного з заручників. — Значить, ти передавав інфу копам? 

— Я…. — він злякано витріщається на них. — Ви мене з кимось плутаєте!

— У мене твій мобільний, ідіоте! — вигукує злочинець і направляє на гостя пістолет. 

 — Не стріляйте! — він підіймає вгору руки. — За мене можуть заплатити викуп!

— Ти — дрібна сошка, — каже той і усміхається, а потім переводить пістолет кудись в район грудей гостя. — Стій на місці. Треба провчити всіх, щоб розуміли, що ми з вами не в ігри граємо!

Інші бойовики тим часом посміюються і теж в доволі грубій формі продовжують обшукувати гостей.

Той чоловік раптом розвертається й починає бігти, хоча, мабуть, і сам розуміє, що далеко не втече, але вже не може втримувати паніку…

В цей момент той, хто тримав його на прицілі, стріляє. У людей одразу починається паніка, але інші бойовики теж випускають по кулі вгору.

— Всім стояти і не рухатись, якщо не хочете отримати кулю! — каже їхній лідер. 

Поранений лежить на підлозі і стогне, тримаючись за прострелену ногу, поруч із ним розтікається калюжа крові. 

— Я лікар, — несподівано каже одна з гостей. — Дайте мені підійти до нього і надати допомогу!

— Добре, йди, — хмикає їхній лідер. — Але без фокусів. Я можу вистрілити не тільки в руку чи ногу, зрозуміло? 

— Добре, я тільки надам йому допомогу і все, — спокійно каже вона. Підходить до пораненого і оглядає рану. — Треба щось, щоб перев’язати, бо він стече кров’ю, — вона дивиться чомусь на мене. 

— Можу дати сорочку, це наймʼякша тканина, що в мене є, — кажу і дивлюсь на лідера групи захоплення. 

— Тільки без зайвих рухів, — той направляє на мене пістолет. — Повільно зніми одяг і потім дай його лікарці. 

— Добре, — киваю і знімаю спершу піджак, а потім і сорочку, залишаючись в майці.

Підходжу до лікарки і даю їй сорочку. В голові дуже багато думок, але я все ще не бачу варіанту, як вибратись звідси, тому поки що вирішую просто слухатись цих людей і чекати на підходящий шанс для втечі. 

Вона дякує і коли наші руки зустрічаються, кладе мені в долоню маленький телефон, дуже стару модель. А сама починає спокійно перев’язувати пораненого. 

Я непомітно ховаю пристрій у кишеню штанів. Нас вже обшукували, тож це не має бути проблемою. Та й штани в мене доволі широкі, не обтягуючі, тож в них не буде видно, що в кишені щось лежить. 

— Ти, відійди від неї, — лідер знов тикає пістолетом у мене. 

— Так, — я підіймаю руки вгору і йду назад, до інших чоловіків…

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍