Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

14 (4)

Погляд, яким мене обдарувала Віталіна Георгіївна, був не просто здивованим – я б навіть шокованим його назвала.

– А йому-то собаку куди?

– Ну, – я відчула себе трошки ніяково, – мені ж ви її кудись взяти пропонуєте, чому тоді йому не можна?

– Ну, за тебе я нічого не знаю, Любонько, а Свят скоро поїде, і кому той пес лишиться? – знизала плечима жінка. – Він же як той вітер, що ти такому хлопцеві довіриш? Точно не живу істоту.

– Як вітер? У мене… не склалось таке враження, – трохи з сумнівом обронила я.

Жінка гмикнула і тільки смикнула плечем.

– Ти собі думай, як знаєш, а я кажу те, що бачу, – заявила вона спокійно. – А я бачу, що довго на одному місці він не всидить, от-от кудись гайне, та й чого витрачати час на вмовляння, щоб потім бідна тварина назад до мене повернулась? А ти подумай…

– Я теж не впевнена, що житиму на одному місці, – випалила я. – Можливо, вступатиму деінде… В Києві, наприклад.

Віталіна Георгіївна зміряла мене трішки здивованим поглядом.

– Ніколи б не подумала, – трохи невпевнено проговорила вона. – Ти на вигляд геть домашня дитина, які в дідька переїзди… Хоча, молодь зараз, – жінка махнула рукою. – Ну гаразд, не моє діло. Ходімо, нам ще треба закінчити годувати собак!

Я підкорилась, але її слова про Свята чомусь засіли у мене в свідомості. Він збирається скоро кудись переїхати? Я знала, що це можливо, зрештою, він сам говорив мені про грант, але у мене й в голові не було, що Свят дуже… швидкий та вітряний, що він може вмить, мов за помахом руки зникнути з мого життя. А зараз задалась питанням, чи не надто я покладаюсь на людину, що може й не затриматись поруч надовго… Чи не роблю зависоку ставку на того, хто ніколи не буде зі мною?

– Це про що ти таке, Любонько, замріялась? – смикнула мене за рукав Віталіна Георгіївна. – Коли ти з собакою, треба думати про собаку!

– Так, так, вибачте, – швиденько закивала я. – Просто… Думки геть відпливли, та й щось мене повело. Не звертайте уваги.

– Спробуй тут не звернути увагу, – коли тобі ледь пальці не відтяпали! – фиркнула жінка. – Будеш багато думати про хлопців – тільки проблем собі зайвих на голову назбираєш!

– Та я не…

– А то я не знаю, що у вас, дівчат, лише одне в голові.

Я тільки заперечно хитнула головою. Обговорювати такі теми з Віталіною Георгіївною мені геть не хотілось, і, якщо чесно, втручання її видалось неприємним. Ми з нею знайомі кілька годин, можливо, після цього ніколи в житті більше не побачимось. А вона лізе з таким нахабством, ніби я їй щось справді винна.

Краще, що я могла зараз для себе зробити – це морально відгородитися від неї і не звертати уваги на те, що казатиме жінка. На щастя, більше спроб обговорювати зі мною хлопців та переїзди у неї не було, проте роботи знайшлось чимало. Вже вечоріло, коли я нарешті повернулась до Свята; його оточила групка якихось хихотливих дівчат, і всі намагались випросити ще одну фотографію, вже без собак.

– Досить, леді, досить, – замахав руками він. – Моя робота тут скінчена! О, Любаво! – він обійняв мене і принюхався. – Бачу, тебе теж водили у вольєри.

– Так, мені б не завадив душ, – пробурмотіла я, знаючи, що вся пропахла собаками – не найприємніше відчуття в моєму житті. Хоча те, що це помітив Свят, зачепило.

Інші дівчата знов розсміялись, та, на щастя, наш контакт тривав недовго. Свят повів мене до машини, і я не пручалась – хотілось додому. А там же теж непроста розмова…

– Сподобалось тобі тут? – запитав хлопець.

– Влаштувала одного собаку, погодувала інших… сподіваюсь, чимось та й допомогла, – знизала плечима я. – Звісно, цікавий досвід, але…

Я змовкла. Могла запитати Свята стосовно того, чи справді він збирається так легко все покинути та поїхати, поговорити, як воно далі буде, але змовчала. Сил на серйозний діалог не лишилось.

Коли автомобіль під’їхав до нашої дачі, вже споночіло. Влітку темніло пізно, тож, вискочивши на вулицю, я зрозуміла, що затрималась у притулку довше, аніж ми планували. Геть забула про час.

Біля нашої дачі, щоправда, було світло, і це означало лише одне: мама змусила тата забути про економію електроенергії та ввімкнути вуличні вогні. Поганий знак, бо тато зараз має бути точно не в доброму гуморі. Він терпіти не може, коли його примушують переступати через такі дрібні принципи.

Батьки сиділи на вулиці. Обидва вони виглядали однаково сердитими, і я аж відступила на півкроку назад та налетіла на Свята. Коли це він встиг вже вискочити з машини та зупинитись поруч зі мною? Невже справді готовий взяти на себе частинку гніву моїх батьків?

Він дивився на них так спокійно, ніби справді… справді планував це зробити.

– Добрий вечір, – першим озвався він до них, і я не встигла видати навіть свого «може, зараз не час», бо стало зрозуміло, що розмову не відкласти.

– Не знаю, чи добрий, – мама підійшла ближче до воріт. – Але проходьте.

Я приречено зітхнула.

Здається, це буде дуже важко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍