Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

мелодійно засміявся. — О, яка дурість! Цю людину? Його чи її? Та, власне, навіть собаку можна навчити говорити стільки, скільки сказав він — звісно, за наявності потрібних транквілізаторів. Інакше вони, на жаль, частенько божеволіють під час переливання. Але так, навіть собаку. Ось ми, троє силуетів, вирізаних з електронного мокрого снігу в диференційній бурі, сидимо тут, а ви розмовляєте, як персонаж дешевої історичної драми. Це обмежене сприйняття, лейтенанте, обмежене сприйняття. Де голос, який сказав, що видозмінений вуглець звільнить нас від клітин власної плоті? Замисел, який пообіцяв, що ми станемо янголами.

— Самі мені скажіть, Кадміне. Це ж ви тут маєте високу професійну репутацію, — відсторонено заговорила Ортеґа. За допомогою системної магії вона викликала собі в одну руку довгий сувій з роздруківкою та спокійно його проглянула. — Сутенер, найманець тріад, віртуальний допитувач під час корпоративних війн — усе це робота якісна. А я — я просто якась тупа лягава, що нічого не тямить.

— Тут я з вами не сперечатимуся, лейтенанте.

— Тут написано, що колись ви були найманим убивцею «МерітКон», залякували копачів-археологістів, щоб ті відмовлялися від претензій на об’єкти в Малому Сирті. Мотивували їх, вирізаючи їхні сім’ї. Гарна робота, — Ортеґа викинула роздруківку назад у небуття. — Ми вас спіймали, Кадміне. Цифрові кадри з готельної системи спостереження, одночасне зачохлення, що піддається доведенню, обидві заморожені пам’яті. Це — обов’язкове стирання, і навіть якщо ваші юристи подадуть усе як звичайнісінький машинний збій, то, поки вас випустять зі стеку, сонце встигне перетворитися на червоного карлика.

Кадмін усміхнувся.

— Тоді нащо ви сюди прийшли?

— Хто вас прислав? — тихо спитав його я.

— Пес заговорив!

«Невже я чую вовка,

Що виє про свій самотній союз

Із некерованими зорями,

Чи просто себелюбство та холуйство

У гавкоті собаки?

Скільки тисячоліть пішло на те,

Щоб тортурами позбавити

Одного гордості

Та створити знаряддя,

Другого?»

Я вдихнув дим і кивнув. Як і більшість гарланітів, я знав Квеллині «Вірші та інші витребеньки» більш-менш напам’ять. Їх вивчали у школах замість пізніших і важчих політичних творів, більшість із яких досі вважали надто радикальними, щоби знайомити з ними дітей. Цей переклад був не найкращий, але суть він передавав. Сильніше вражало те, що людина не зі Світу Гарлана може процитувати такий маловідомий том.

Я закінчив за нього.

«І як же виміряти відстань від духа до духа?

І хто виявиться винним?»

— Ви прийшли шукати винних, пане Ковач?

— У тому числі.

— Як прикро.

— Ви очікували чогось іншого?

— Ні, — відповів Кадмін, ще раз усміхнувшись. — Очікування — наша найперша помилка. Я мав на увазі: як прикро для вас.

— Можливо.

Він захитав своєю великою строкатою головою.

— Однозначно. Ви не почуєте від мене жодних імен. Якщо ви шукаєте винних, мені доведеться взяти заради вас провину на себе.

— Це дуже великодушно, але ви маєте пам’ятати, що казала Квелла про лакеїв.

— «Убивайте їх дорогою, але ведіть лік своїм кулям, бо бувають достойніші цілі», — Кадмін стиха захихотів. — Ви погрожуєте мені у контрольованому поліційному сховищі?

— Ні. Я просто показую вам контекст, — я струсив попіл зі своєї цигарки й подивився, як він іскриться та зникає, не долітаючи до підлоги. — Хтось вами керує — цю людину я й збираюся прибрати. Ви — ніщо. На вас я б і слини не витрачав.

Лінії, що пересувалися в небі, пройняв новий, сильніший дрож, подібний на кубістську блискавку, і Кадмін захилив голову. Цей дрож відобразився у тьмяному полиску металевого стола і на мить неначе торкнувся його рук. Наступного разу Кадмін поглянув на мене з незвичним світлом в очах.

— Мене не просили вас убивати, — невиразно промовив він, — якщо тільки не виявиться, що вас важко викрасти. Але тепер я вас уб’ю.

Коли останній склад злетів з його вуст, Ортеґа кинулася на нього. Стіл блимнув і зник, а вона збила Кадміна зі стільця однією взутою в чобіт ногою. Коли він знову зіп’явся на ноги, той самий чобіт ударив його по губах і знову збив його на підлогу. Я провів язиком по майже загоєних порізах у власному роті й відчув прикметну відсутність співчуття.

Ортеґа потягнула Кадміна за волосся; замість цигарки в її руці завдяки тій самій системній магії, що знищила стіл, з’явився страхітливий поліційний кийок.

— Я правильно почула? — засичала вона. — Ти погрожуєш, засранцю?

Кадмін оголив зуби у скривавленому усміху.

— Поліційна жорсто…

— Саме так, сучий сину, — Ортеґа вдарила його кийком по щоці. Шкіра на щоці репнула. — Поліційна жорстокість у контрольованій поліційній віртуальності. Для Сенді Кім і Першої СвітоМережі настало би свято, чи не так? Але знаєш що? Мені здається, що твої юристи не захочуть демонструвати цю плівку.

— Залиште його у спокої, Ортеґо.

Тут вона неначе отямилася й відступила назад. Її лице засіпалось, і вона глибоко вдихнула. Стіл, блимнувши, з’явився знову, і Кадмін раптом знову сів прямо, з неушкодженими вустами.

— І вас теж, — тихо промовив він.

— Так, звісно, — в голосі Ортеґи відчувалася зневага — як мені здалося, щонайменше наполовину спрямована на неї саму. Вона вдруге спробувала опанувати своє дихання й невідомо навіщо поправила на собі одяг. — Як я вже сказала, така можливість у вас з’явиться не раніше, ніж рак на горі свисне. Можливо, я на вас зачекаю.

— Кадміне, невже той, хто вас послав, аж такий вартісний? — тихо поцікавився я. — Ви мовчки здаєтеся з відданості умовам контракту чи просто всралися з переляку?

Замість відповіді Клаптевик склав руки на грудях і подивився на мене, як на порожнє місце.

— Ви закінчили, Ковачу? — спитала Ортеґа.

Я спробував перехопити відсторонений погляд Кадміна.

— Кадміне, людина, на яку я працюю, дуже впливова. Можливо, це ваш останній шанс домовитися.

Нічого. Він навіть не кліпнув.

Я знизав плечима.

— Я закінчив.

— Добре, — похмуро сказала Ортеґа. — Тому що від сидіння з підвітреного боку від цього кавалка гівна моя вдача, зазвичай терпляча, починає псуватися.

Вона помахала пальцями в нього перед очима.

— Побачимося, засранцю.

Тут Кадмін підняв очі, перехоплюючи її погляд, і його вуста скривились у маленькій, дивовижно неприємній посмішці.

Ми пішли.

У кабінеті Ортеґи на четвертому поверсі стіни встигли змінитися: тепер там було сліпуче полуденне сонце над пляжами з білого піску. Я примружив очі від яскравого світла, тим часом як Ортеґа попорпалась у шухляді стола й витягнула дві пари сонячних окулярів — свої та запасні.

— То про що