Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Багато хто у вищому керівництві побоювався нового вибуху. Окрім того, існувала також інша загроза — своєрідний Китайський синдром, названий за однойменною стрічкою режисера Майкла Дугласа, в якій пліч-о-пліч із самим Дугласом знялися Джейн Фонда і Джек Леммон. У США фільм вийшов у прокат в березні 1979 року, а радянському глядачеві роботу показали 1981-го. Її назва походить від вузькоспеціального жарту в колах учених-ядерників, який стосується розплавлення ядерного реактора. Жарт полягає в тому, що ядерне паливо з пошкодженого реактора може прогоріти крізь земну кору аж до ядра, виступивши на іншому боці земної кулі — у Китаї. Найсуттєвіше реальне занепокоєння, зображене у фільмі, полягає в тому, що ядерне паливо може дійти до ґрунтових вод. Деякі вчені висловлювали побоювання, що викиди радіації із зруйнованого реактора ЧАЕС можуть забруднити басейн Дніпра і, врешті-решт, Світовий океан. Тоді б катастрофа стосувалася вже не окремого регіону чи навіть всієї Європи — вона б набула глобального масштабу.

Окрім Щербини, на засідання Політбюро Горбачов викликав головного наукового радника урядової комісії Валерія Легасова, який прилетів до Москви рано-вранці 5 травня. Перед візитом у Кремль Легасову вдалося заїхати у свій Інститут, де він пройшов процес знезараження від чорнобильської радіації. Окрім того, він зміг провести кілька хвилин удома, де з усіх сил намагався заспокоїти свою дружину: вона не знаходила собі місця, оскільки нікому, — і Легасов не виняток, — не дозволялося здійснювати приватні дзвінки з Чорнобиля. Обрані КДБ запобіжні заходи, насамперед направлені на запобігання поширенню інформації відносно ситуації на ЧАЕС та в її околицях, стосувалися і високоповажних академіків, і простих робочих, і інженерів.

Легасов прибув у Кремль о 10 ранку. Його провели в Горіхову кімнату, де ще зі сталінської епохи проводили всі засідання Політбюро. Ключове питання, яке хвилювало всіх, стосувалося того, що робити далі. Легасов згодом пригадував, як Горбачов «відразу наголосив — наразі питання звинувачень і причин аварії його не турбує. Він цікавився станом справ і необхідними заходами — навіть додатковими, — яких держава має вжити задля оперативнішого виправлення ситуації, що склалася». Обговорення призвели до резолюції Політбюро, в якій зазначалося, що «кількість і темпи реалізації заходів з ліквідації наслідків нещасного випадку на Чорнобильській атомній електростанції наразі не відповідають масштабу та складності проблем, викликаних цією надзвичайною подією». Горбачов наказав усім повертатися до роботи. Однак розуміння того, що потрібно робити для кардинальної зміни ситуації практично не було.

*

І Михайло Горбачов, і його радники відчували розгубленість. Раніше вжиті заходи тепер не працювали. Вода, яку закачували в реактор протягом перших годин після аварії, затопила його нижні рівні, посилюючи, — якщо реактор зруйновано повністю і він пропече шлях до води, — загрозу значно потужнішого вибуху. Багато хто наразі вважав: намагання герметизувати реактор за допомогою піску і свинцю лише сприяло зростанню температури всередині реактора, що, зі свого боку, підвищувало ймовірність вибуху. Сподіваючись, що спрацює хоча б якийсь, Щербина перепробував цілу низку методів, однак досі жоден не переконав у своїй ефективності. Голова урядової комісії вичерпав не тільки всі можливі варіанти, а й запас часу, протягом якого він міг залишатися в Чорнобильській зоні без подальшого ризику для свого життя. Щербина отримав наказ залишитися в Москві і пройти курс лікування.

Знамено головного з вирішення проблем у Чорнобилі перейшло від Бориса Щербини до Івана Силаева, сивочолого 55-річного заступника Голови Ради Міністрів СРСР, а згодом — очільника Ради Міністрів РРФСР, який разом із Борисом Єльциним буде боронити російський парламент від заколотників в серпні 1991 року. Четвертого травня спокійний, упевнений і працьовитий Силаев змінив Щербину як тимчасовий очільник урядової комісії. Та якщо високопосадовців на кшталт Бориса Щербини тасувати могли, з ученими було складніше. Силаев гостро потребував наукових рекомендацій і хотів бачити поруч Валерія Легасова — вченого попросили повернутися в Чорнобиль після кількох годин, проведених ним у столиці.

Іван Силаев прагнув знизити ймовірність нового вибуху, відкачавши з нижніх рівнів 4-го енергоблока радіоактивну воду — жахливе нагадування про перший день катастрофи, коли оператори закачували воду в реактор, сподіваючись уберегти його від руйнування, яке вже відбулося. На лінію вогню знову викликали пожежників — цього разу з метою використання їхнього обладнання при відкачуванні води з підреакторних приміщень. Усього під реактором було близько 20 000 тонн радіоактивної води, яка стрімко нагрівалася. Учені підтримали цей захід. «Ми боялися, що туди проникне частина розпаленого палива, унаслідок чого утвориться така кількість пари, яка спричинить додаткову радіоактивність зовні», — пригадував Валерій Легасов.

Єдиний спосіб виконати завдання — пройти в підтоплені підземні коридори і відкрити клапани. «Дістатися до басейнів-барботерів було непросто, адже коридори були заповнені водою від моменту, коли вони намагалися охолодити цією водою реактор, — пояснював Легасов. — І рівень води, і її радіоактивність були високими: на певних проміжках і в певних місцях рівень радіоактивності води сягав 1 кюрі на літр». Самогубна місія, і Силаев прекрасно це усвідомлював. Саме тоді він вирішив урятувати ситуацію, запровадивши капіталістичні стимули: після схвалення політичної верхівки в Москві він почав заохочувати тих, які погодилися виконати небезпечну роботу, грошима та винагородою, що включала автомобілі і квартири для них та їхніх сімей.

Спустилися оператори атомної станції, які були добре ознайомлені з її плануванням. Команда із трьох інженерів у гідрокостюмах дісталася затоплених засувок басейнів-барботерів, відкривши їх і випустивши забруднену воду в спеціальні камери, звідки її могли викачати пожежники. Пізніше Валерій Легасов описував змішані почуття учасника операції, коли під час публічних зборів йому вручили грошову компенсацію. «Я побачив обличчя чоловіка, який, з одного боку, пишався тим, що виконав це складне завдання за складних умов, — згадував Легасов. — Однак, з другого, можна було помітити, що він зім’яв ту пачку грошей не як нагороду: одне слово, йому було незручно відмовлятися від грошей, але водночас сама грошова винагорода приносила йому мало задоволення, адже насправді — і особливо тоді — люди боролися з аварією, не шкодуючи сил, докладаючи останніх зусиль. Вони робили все можливе, не думаючи про стимули — матеріальні чи моральні». Всі троє інженерів-водолазів вижили. Один з них, Олексій Ананенко, згадував, що гроші, які їм дали, були смішні — можливо 80 карбованців. Улітку 2019 року, після виходу британсько-американського телесеріалу про Чорнобиль, де був показаний їхній подвиг, Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов (посмертно) були нагороджені найвищою державною відзнакою — званням Героя України.

*

Тепер, коли вода з-під реактора витікала, імовірність парового вибуху в 4-му енергоблоці значно знизилася. Проте загроза