Читати книгу - "Червона Офелія"

Він же наче співпрацювати погодився… Побачимо. Чистосердечне розкаяння завжди пом’якшує вину. Поки що під нашим пильним наглядом.

— А Кость? — поцікавився Марко.

— Чорницький котрий? Допитують. Побачимо. Воно молоде таке, а вже прогниле.

— А тіло Біличенко?

— Ти хотів сказати Белли Караєвої? — поправив Снігірів. — Було у трупарні, у Кренцеля. Якщо маєш бажання, можеш забрати. Тільки ніхто про це знати не повинен.

— Дякую.

— Швед… І давай, приходь уже до тями. Гаразд? Не можна бути таким вразливим. Я усе розумію. Діло молоде, закохався… Але завершуй з цією любов’ю. Скінчилася вона. Усе! Як поховаєш, воно легше стане.

Вже на подвір’ї Марко вдихнув на повні груди. Колишній маєток Осавулової, а нині резиденція уряду УНР, знаходився серед розкішного скверу. Затінок могутніх крон захищав від сонця, яке палило нещадно.

Здавалося, за ці дні він прожив ціле життя. Своє, чуже і ще кілька запасних. Отже… він поїде до Константинополя. Так навіть краще.

Хтось гукнув до нього. Той самий вояк, що, здається, не так давно стояв на варті біля кабінету Петлюри. Не так давно. Коли Кость ще був другом, а не зрадником, а Олеся була… Просто була.

Марко усміхнувся.

У хлопця пазуха аж віддувалася від краденої папірки.

— Оце ти так на варті стоїш? — запитав Швед. — Нема на тебе управи.

— Та я бігом! — вишкірився хлопець. — Одна нога там, а інша тут! А то нудно увесь день стояти, як на припоні.

— А як зловлять? Чи то до пуття, що вояка сотні Зубка-Мокієвського у сусідньому садку краде папірку!

— Тоді мені кінець. Але хай спочатку зловлять! — знову вишкірився хлопець.

— Ну а вірш як?

— Та поки товчуся на місці… Не вистачає мені вміння… Та й кінцівка не дуже вдатна виходить… А хочеться чогось епічного. А ви до поезії як ставитеся?

— Та так… Давно нічого, знаєш, не писав… А колись було…

Хлопець усміхнувся, дістав яблуко, простягнув Маркові.

— То, може, як буде час, заглянете до мене, казарми нашої сотні знаєте, де… Побалакаємо, можливо, щось путнє підкажете мені, та я й завершу того вірша.

Марко кивнув.

— Тільки давай на «ти». Згода? А як тебе там знайти? Як тебе звати?

— Володимир я. Сосюра. Мене усі знають, тож знайти буде просто.

— Добре, Володимир Сосюра. Зайду!

* * *

Ховати Олесю нікого не кликав. Та й не збирався про це оголошувати. Крамовський зараз тіні своєї боїться, Татарінова, інші… Навіщо їм це? Сам похорон нагадував більше таємне запорпування в яму. Ні хреста, ні знаку. Стояли обидва з Кренцелем над свіжим горбиком накиданої землі.

— Як повернуся, встановлю хрест. А поки попрошу сторожа, аби доглядав за могилкою.

Кренцель у відповідь пахнув цигаркою.

— Я у Снігіріва, звичайно, не розпитував, та й часу не було. Тіло привезли з Розвідочної управи, що вже саме по собі негарно пахло… Сказали, що ти, як забажаєш, то навідаєшся, забереш. Страшне понівечення. Півголови знесло. За що її так?

Марко мовчав.

— Певно, і хто вона тобі, теж питати не варто.

У відповідь мовчання.

— Марку… я запитую не просто так… — зітхнув Кренцель. — Запитую, аби знати, чи повинен тобі сказати те, що маю.

— Кажіть, — вимовив Марко.

— Точно?

— Так.

Кренцель знову пахнув цигаркою.

— Вона була вагітна… Тижня чотири від сили.

— Чотири…

Марко заплющив очі. Наче відгородився від усього світу. «Y.K.»… З Олесею він був знайомий заледве півтора тижня…

— Ти не соромся, хлопче, — проказав Кренцель. — Горе — воно є горе. І поки не вляжеться, не варто себе стримувати.

— Немає ніякого горя… — відказав Марко.

— Як ти кудись їдеш, то скажи, я приглядатиму за могилкою. Раптом ти довше, ніж на рік… А я ж то звідси ні ногою… Певно, і помру тут, у Кам’янці.

— Не знаю, на скільки їду… — відповів Марко. — Нічого не можу сказати.

— Ну то, як хочеш, я встановлю хрест, — Кренцель поплескав Марка по плечу. — Прослідкую, аби все було як слід.

— Дякую… Гроші на усі витрати я залишу. І надсилатиму по змозі ще.

Кренцель кивнув головою.

— За все інше не хвилюйся. У мене тут матір недалеко похована, то наглядатиму. То не складно. А що ж написати на табличці? Залишиш мені? Ну, дату народження, смерті… бодай ім’я…

— Нічого не треба писати.

— Не можна так… — Крендель похитав головою. — Як потім шукатимеш? Час, бачиш, який непевний…

— Добре, — Марко нахилився, взяв у долоню грудку землі з могили, розім’яв між пальцями. — Тоді напишете так: «Червона Офелія». Цього достатньо. Бувайте, пане Кренделю. Зайду до вас перед від’їздом.

— Бувай.

Кренцель здивовано подивився вслід Маркові, що йшов до виходу цвинтарною алеєю.

«Нагадаю, хай все-таки напише, — проказав сам до себе. — Що воно таке? Хоч би не забути: „Червона Офелія“»…

ДАЛІ БУДЕ….

23.02.2017

Волочиськ — Камянець-Подільський

Примітки

1

Тут і далі — сонети В.Шекспіра в перекладі українською Д. Павличка (авт.)