Читати книгу - "Якщо кров тече"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Голлі знає. Сліпий, що хапає слона за хвіст, каже, що це лоза. Той, що бере слона за хобот, думає, що це пітон. Інший обіймає ногу і переконується, що це стовбур великої старої пальми. У кінці сліпі чубляться, з’ясовуючи, хто правий.
— Кожен свідок бачить об’єкта трохи інакше, — каже Ден. — А коли свідок один, то він чи вона бачать його в різні дні по-різному. Ні-ні, кажуть вони, я помилявся, тут обличчя надто гладке. Тут надто худе. Він мав борідку. Ні, у нього були вуса. Очі блакитні. Ні, я виспався і думаю, що насправді вони сірі.
Він довго затягується своїм O2. Виглядає втомленішим, ніж досі. Окрім очей у фіолетових мішках. Вони ясні. Зосереджені. Голлі думає, що якби ота істота, Ондовскі, побачила ці очі, то могла б злякатися. Могла б захотіти закрити їх, перш ніж вони помітили надто багато.
— Моя робота в тому, щоб в усіх цих варіаціях побачити схожість. Ось де справжній дар, ось що я вкладаю у свої портрети. Саме це я вклав у перші малюнки цього типа. Поглянь.
Він витягає невелику теку з бокової кишені візка і передає Голлі. Усередині шість ламких від віку аркушів. На кожному зображена інша версія Чарльза Ондовскі, він же Чет. Вони не такі детальні, як галерея злочинців у коридорі, проте все одно дивовижні. На перших трьох вона бачить Пола Фрімена, Дейва ван Пелта і Джима Ейвері.
— Ви намалювали їх з пам’яті? — питає вона.
— Так, — каже Ден. Знову — не вихваляється, а просто стверджує факт. — Ці три були намальовані скоро по тому, як я побачив Ейвері. Влітку 67-го. Я зробив копії, але це оригінали.
Бред каже:
— Пам’ятайте про часовий контекст, Голлі. Дідусь бачив цих чоловіків по телевізору до появи VCR, DVR чи інтернету. Для звичайних глядачів було так: ти бачив, що бачив, а тоді воно зникало. Йому довелося покладатися на пам’ять.
— А ці інші?
Вона розсунула інші три малюнки віялом, наче гральні карти. Обличчя з іншими контурами волосся, іншими очима й губами, іншими зморшками, іншого віку. Усі — різні моделі однієї схеми. Усі — Ондовскі. Вона бачила це, бо вже раніше бачила слона. Те, що Ден Белл побачив його ще у свій час, було дивовижно. Та ні, геніально.
Він один за одним вказує на малюнки в її руці.
— Оце Реджинальд Голдер. Він робив репортаж із Вестфілда, Нью-Джерсі, після того як Джон Ліст убив усю свою родину. Брав інтерв’ю в заплаканих друзів і сусідів. Наступний — Гаррі Вейл, репортаж із Каліфорнійського університету в Фулертоні, після того як прибиральник на ім’я Едвард Оллавей застрелив шістьох. Вейл прибув на місце ще до того, як висохла кров, і взявся опитувати тих, хто вижив. Оцей останній, завжди забуваю його ім’я…
— Фред Ліберманенбах, — каже Бред. — Кореспондент WKS, Чикаґо. Розповідав про отруєний парацетамол у 1982-му. Померло семеро людей. Розмовляв зі згорьованими родичами. У мене є всі ці відео, якщо хочете подивитися.
— У нього тих відео скільки хочеш, ми відкопали сімнадцять різних версій цього Чета Ондовскі, — каже Ден.
— Сімнадцять? — Голлі приголомшена.
— Це лише ті, про котрих ми знаємо. Нема потреби дивитися на кожного. Склади докупи оті перші три малюнки, Голлі, й приклади до телевізора. Це не світловий екран, але його має вистачити.
Вона притуляє їх до блакитного екрана, знаючи, що побачить. Це одне обличчя.
Обличчя Ондовскі.
Аутсайдера.
12
Коли вони спускаються, Ден Белл наче не сидить на стільці-ліфті, а скоріше гойдається в ньому. Він не просто втомлений, а виморений. Голлі дуже не хоче турбувати його далі, але доведеться.
Ден Белл також знає, що вони не закінчили. Він просить Бреда принести йому ковток віскі.
— Дідусю, лікар сказав…
— Пішов він у сраку тієї коняки, на якій він сюди приїхав, — каже Ден. — Це мене збадьорить. Ми закінчимо, ти покажеш Голлі ту останню… штуку… а тоді я приляжу. Я сьогодні проспав усю ніч — закладаюся, що й цю просплю. Такий тягар спадає з моїх плечей…
«На мої, — думає Голлі. — Якби ж зі мною був Ралф. А ще більше — якби ж зі мною був Білл».
Бред приносить дідусеві сувенірну склянку з «Флінтстоунами», в якій віскі ледве стільки, щоб покрити дно. Ден кисло на це дивиться, але приймає без зауважень. Він виймає з бокової кишені візка пляшечку пігулок і скручує пристосовану до геріатричних рук кришку. Витрушує одну пігулку, а ще штук п’ять висипаються на підлогу.
— Зараза, — каже старий. — Підбери їх, Бреде.
— Я підберу, — каже Голлі й так і робить. Ден тим часом кладе пігулку до рота й запиває її віскі.
— Оце точно не дуже розумно, дідусю, — дратується Бред.
— На моєму похороні ніхто не скаже, що я помер молодим і вродливим, — відказує Ден. На його щоках виступило трохи барви, він знову сидить рівно. — Голлі, у мене, мабуть, хвилин двадцять, перш ніж той нікчемний ковток віскі видихається. Щонайбільше — пів години. Я знаю, в тебе ще є питання, і ми ще маємо показати тобі одну штуку, але мусимо не затягувати.
— Джоель Ліберман, — каже вона. — Терапевт, до якого ви ходили в Бостоні з 2018 року.
— А що з ним?
— Ви ж не пішли до нього через те, що думали, буцім втрачаєте глузд?
— Звісно, ні. Я пішов з тієї ж причини, з якої, напевне, ти ходила до Карла Мортона з його книжками й лекціями про людей з дивними неврозами. Я ходив розповісти все, що знаю, тому, кому платять за уважне слухання. І знайти когось іще, хто має причини вірити в неймовірне. Я шукав тебе, Голлі. Так само як ти шукала мене.
«Так. Це правда. Все одно, — думає вона, — це просто чудо, що ми зустрілися. Або доля. Або Бог».
— Хоч Мортон і змінив у своїй статті всі імена й місця, для Бреда було легко тебе вистежити. До речі, оте, що кличе себе Ондовскі, не вело репортажів з техаської печери. Ми з Бредом передивилися всі випуски новин.
Голлі каже:
— Мій аутсайдер не показувався на відео- чи аудіозаписах. Існує запис, на якому він мав би бути серед натовпу, але його не видно. — Вона стукає пальцем по малюнках Ондовскі в численних личинах. — А цей злодій постійно в телевізорі.
— Тоді він відрізняється, — каже старий і знизує плечима. — Як відрізняється домашній кіт від лісової рисі — одна схема, різні моделі. Що ж до тебе, Голлі, то про тебе в новинах ледве згадують, і то ніколи не називають на ім’я. Просто цивільна громадянка, що допомогла слідству.
— Я попросила не приділяти мені уваги, — бурмоче Голлі.
— На той час я вже прочитав про Керолін Г. в статтях доктора Мортона. Намагався вийти на тебе через доктора Лібермана — поїхав заради зустрічі в Бостон, що було нелегко. Я знав, що навіть якщо ти не розпізнала, чим є Ондовскі, у тебе є добра підстава повірити в мою розповідь, якби ти її почула. Ліберман подзвонив Мортону — й ось ти тут.
Одна річ турбує Голлі, і то дуже сильно. Вона каже:
— Чому зараз? Ви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо кров тече», після закриття браузера.