Читати книгу - "Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння"

Розділ 23

Дін

Кордевідіон навіть не одразу усвідомив, що трапилося. Коли вони з Наталею підійшли до хатинки пророчиці, він зупинився і пропустив Артура з Марітою вперед, а потім сам увійшов у двері, міцно тримаючи дружину за руку. Він все ж вважав, що не варто було брати її з собою. Йому було б набагато спокійніше, якби Наталя залишилася вдома під наглядом Террі. Він міг би просто наказати покоївці не випускати королеву з поля зору, і наказ був би точно виконаний.

Террі змогла б утримати норовливу дівчину в її покоях, у цьому він не сумнівався. То чому ж він піддався на прохання дівчинки й привіз її до дому Олівії?

Після взаємних привітань пророчиця підвела Маріту до столика з великою кришталевою кулею і курильницею, що вже диміла. Поклавши одну руку на кулю, а іншу на голову колишньої служниці, вона почала читати заклинання зв'язки.

Кордевідіон, сподіваючись, що скоро все вирішиться і можна буде спокійно продовжити життя з дружиною без жодних докорів совісті, дивився на Олівію.

Бо почуття неправильності його вчинку досить сильно дряпало душу короля. Він збирався самостійно подбати про те, щоб з Наталкою було все добре. А ось про те, що дівчину Талію перенесло у світ, де її ніхто не чекав, і піклуватися про неї не було кому – про це він старався не думати.

Тепер все скоро завершиться. Дін не мав жодних сумнівів, що Артурова дочка захоче повернутися назад. Злочинниця також вирушить в інший світ з власної волі, інакше не уникнути їй принад Селдона. Вона неабияк винна. Хоч і ненавмисно, але вона вивела з ладу сімох вартових, чиїм головним обов'язком був захист сплячих людей. До того ж ховала потенційну вбивцю.

Сильний ривок, і Наталя звільнила свою руку. Дін перевів погляд на неї і якийсь час приголомшено спостерігав, як вона, наче п'яна, попрямувала до відчинених дверей сусідньої кімнати.

– Ваша Величносте! – крик Олівії миттєво вивів його зі ступору. – Зупиніть її!

Через мить Кордевідіон Тарлійський відтягував свою королеву від дверей, тепер уже ясно бачачи мету, до якої прагнула його дружина. Там було дзеркало! Хоч Дін жодного разу його ще не бачив, але одразу зрозумів, що це за дзеркало. Брама Світу! І його дружина, вириваючись щосили, тяглася до нього.

– Ваша Величносте! Зробіть щось! – знову вигукнула Олівія. – Вона намагається втрутитися у зв'язку.

– Та що мені зробити? – гаркнув Дін. – Зв'язати її, чи що?

– Це не допоможе! Потрібно її терміново відволікти.

– Тисяча демонів! Як? І взагалі, що тут відбувається? Що це з нею?

– Вона хоче повернутися назад, – зляканими очима дивлячись на розлюченого короля, який зміряв убивчим поглядом свою дружину, пробелькотіла відьма. – Вона робить це не спеціально. Дуже сильна емоційна прихильність спонукає її повернутися.

– Це її рідні? – Дін, утримуючи дівчину, що дико відбивалася, підняв очі на Олівію.

– Ні, – майже прошепотіла пророчиця, – це не рідні.

– Чоловік! – в очах короля спалахнули жовті іскри, і він загарчав на весь голос.

Потім він рвонув дружину, що пручалася, до себе і, обхопивши Наталю однією рукою за плечі, другою схопив її за волосся і відтягнув голову назад, піднімаючи обличчя. Ревнощі, як чорна гадюка, заповнили його душу. Дін намагався заглушити свої ревнощі й злість поцілунком, що обрушився на губи Наталії.

І те, що Наталя ніяк не реагувала на його поцілунки, ще більше його злило. Здавалося, що він цілує неживу ляльку. Але так само швидко, як з'явилася злість, вона зникла, залишилися тільки м'які губи, які він цілував, тепла жінка, яка була його дружиною, але водночас і не була. Його дівчинка! А чи його?

Раптом Наталя застогнала і вперлася руками в його груди. Дін відірвався від її губ і заглянув у такі знайомі очі, які вже цілком свідомо дивилися на нього.

– Пусти! Мені боляче! – прошипіла вона, намагаючись звільнити своє волосся.

– Ні, люба моя, це мені боляче.

Наталка

– Дін! Що ти робиш? Відпусти мене негайно! – його руки розтиснулися, а я, в повному шоці, дивилася на нього. – Що це було взагалі?

– Тобі краще знати, що це було, – відповів Дін, дивлячись прямо в очі таким поглядом, ніби я його ножем у спину вдарила і ще кілька разів ним провернула. Що з біса в нього вселилося?

– Ой! – я здригнулася і повернула голову. Ойкнула, мабуть, Маріта, яка зараз стояла, прикриваючи рота долонями. Пози усіх присутніх так нагадують відому картину «Не чекали».

– Ти з самого початку хотіла повернутися у свій світ, – неживий голос Діна пролунав у цілковитій тиші.

– Хотіла, – відповіла я, нічого не розуміючи. – І що з того? Ти ж знав про це.

– Там є хтось, хто тобі настільки дорогий, що ти, не задумуючись, повернулася б назад? – продовжив Кордевідіон зовсім незнайомим голосом.

– Хіба це не було б дивно, якби не було жодної такої людини?

Я зовсім не розуміла, до чого ця розмова.

– Це чоловік!

Не питання, а твердження, тому я відповіла:

– І що з того?

Адже Шурик – чоловік, чи не так?

– Значить, ти до нього зараз зібралася? – таким крижаним голосом можна було заморозити.

– Що ти несеш? Нікуди я не збиралася!

Я швидко перевела погляд з чоловіка на Олівію, яка кивнула, підтверджуючи слова Діна.

– Я тебе ледве зловив! – прогримів ображений голос короля. – І ти ще й кулаками тут розмахалася!

– Я тебе вдарила?

Не могла повірити в те, що відбувається. Чому я нічого такого не пам'ятаю? Швидко спробувала відновити події в пам'яті, але нічого не вийшло! Пам'ятала, як ми увійшли, як відчула присутність за стіною дзеркального артефакту...

А наступного моменту вже відчувала біль від захоплення мого волосся і шалений, навіть божевільний поцілунок, що перекрив кисень.

– Я тебе вдарила? Тобі боляче?

– Забудь.

– Дін, вибач, я не хотіла, правда, не хотіла, – схилила голову, сподіваючись, що це допоможе. – Куди я тебе вдарила?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍