Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Болгарії, де вона залишалась аж до підписання Паризьких договорів у 1947 році. Радянські війська стояли в Угорщині до середини 50-х років (а після 1956 року — увійшли знову), у Румунії — до 1958 року. Німецька Демократична Республіка перебувала під радянською військовою окупацією впродовж її сорокарічного існування, а радянські війська регулярно проходили територією Польщі. Радянський Союз не збирався йти з цієї частини Європи, чиє майбутнє, як засвідчили подальші події, тісно переплелося з долею її величезного сусіда.

Очевидним винятком, звичайно, була Чехословаччина. Багато чехів вітали росіян як визволителів. Завдяки Мюнхену вони практично не мали ілюзій щодо Заходу, а Едвард Бенеш був єдиним представником лондонських урядів в екзилі, який робив у бік Москви недвозначні реверанси задовго до 1945 року. Як сам Бенеш роз’яснював свою позицію Молотову в грудні 1943 року, «у найважливіших питаннях [ми] … завжди будемо говорити та діяти згідно з інтересами представників радянського уряду». Можливо, Бенеш і не усвідомлював усіх ризиків російських чи радянських обіймів так добре, як його наставник, покійний президент Томаш Масарик, але й дурнем він також не був. Прага збиралася дружити з Москвою з тієї самої причини, з якої шукала близьких зв’язків із Парижем до 1938 року: Чехословаччина була невеликою і слабкою центральноєвропейською країною і потребувала захисника.

Тож попри те, що Чехословаччина була «найзахіднішою» з усіх «східних» європейських країн — з історичною традицією політичного плюралізму, значним міським та промисловим сектором, капіталістичною економікою, яка процвітала до війни, а після — західнозорієнтованою соціал-демократичною політикою, — після 1945 року ця країна стала найближчим у регіоні союзником СРСР, навіть втративши свої найсхідніші землі через радянські територіальні «корегування». Ось чому Бенеш, єдиний з усіх прем’єр-міністрів у вигнанні, які під час війни представляли країни Східної та Південно-Східної Європи, зміг поновитися у владі після повернення до країни. У квітні 1945 року він сформував уряд разом із сімома комуністами та одинадцятьма міністрами з чотирьох інших партій.

Чеські комуністи на чолі з Клементом Ґоттвальдом щиро вважали, що мають непогані шанси прийти до влади шляхом виборів. Вони показали поважний результат на останніх довоєнних виборах у Чехословаччині, отримавши 849 тисяч голосів (тобто 10%) у 1935 році. Вони не залежали від Червоної армії, яка вийшла з Чехословаччини в листопаді 1945 року (хоча у Празі, як і в інших країнах, Радянський Союз завдяки своєму дипломатичному представництву мав чималий штат розвідників і таємної поліції). На виборах у травні 1946 року, які були справді вільними, хоч і відбувалися в гнітючій атмосфері, комуністи набрали 40,2% голосів у чеських районах Богемії та Моравії і 31% — у здебільшого сільській та католицькій Словаччині. Кращий результат показала лише Словацька демократична партія, що, по суті, завдячувала цим словацькій третині населення[77].

Чеські комуністи очікували на успіх і надалі, а тому спочатку схвально поставилися до перспективи Плану Маршалла та вдалися до активного ангажування до своїх лав, щоб збільшити свої перспективи на майбутніх виборах: кількість членів партії зросла від 50 000 у травні 1945 року до 1 220 000 у квітні 1946-го, а в січні 1948-го сягнула 1 310 000 осіб (у країні з населенням у 12 мільйонів). Щоб заручитися підтримкою, комуністи точно не гребували протекцією і тиском. І, як завжди, вони подбали про те, щоб одержати контроль над ключовими міністерствами і призначити своїх людей на важливі посади в поліції та в інших органах. Але, готуючись до виборів 1948 року, доморослі комуністи Чехословаччини очікували, що отримають повну владу в «чеський спосіб», який мусив відрізнятися від інших, східних країн.

Невідомо, чи справді радянська верхівка вірила запевненням Ґоттвальда в тому, що Комуністична партія Чехословаччини візьме першість самотужки. Однак принаймні до осені 1947 року Сталін залишив країну в спокої. Чехи вислали судетських німців (чим накликали на себе гнів Німеччини, а отже, поставили себе в ще більшу залежність від радянського захисту), а наголос, який післявоєнні уряди Бенеша робили на економічному плануванні, державній власності та важкій праці, нагадав принаймні одному французькому журналісту риторику й атмосферу ранньої радянської «стахановщини». На рекламних щитах у Празі портрети Сталіна висіли поруч із портретами Бенеша задовго до того, як комуністам навіть вдалося сформувати уряд, не говорячи вже про встановлення однопартійної монополії. Згадаймо, як міністр закордонних справ Ян Масарик з колегами за наказом Москви без вагань відкинули пропозицію про План Маршалла влітку 1947 року. Іншими словами, Сталін не міг нарікати на поведінку Чехословаччини.

Незважаючи на це, у лютому 1948 року комуністи влаштували в Празі політичний переворот, скориставшись недалекоглядною відставкою міністрів-некомуністів (через важливу, але маловідому причину — проникнення комуністів у поліцію), щоб захопити владу в країні. Празький переворот мав надзвичайне значення саме тому, що відбувся в більш-менш демократичній країні, яка здавалася такою дружньою до Москви. Це збурило західних союзників, які зробили висновок, що комунізм маршем прямує на Захід[78]. Можливо, це врятувало фінів: через проблеми, які створив для нього чеський переворот у Німеччині та в інших країнах, Сталін був змушений у квітні 1948 року піти на компроміс із Гельсінкі й підписати Договір про дружбу (після того як спробував застосувати до Фінляндії східноєвропейський сценарій і розділити соціальних демократів, а тоді змусити їх об’єднатися з комуністами у «Фінську лігу народної оборони», щоб привести останніх до влади).

На Заході празькі події стали тим тривожним дзвоником, який змусив соціалістів усвідомити реалії політичного життя в Східній Європі. 29 лютого вже не молодий Леон Блюм[79] надрукував у французькій соціалістичній газеті Le Populaire надзвичайно впливову статтю, в якій критикував західних соціалістів за неспроможність говорити вголос про долю своїх товаришів у Східній Європі. Завдяки Празі значна частина некомуністичної лівиці у Франції, Італії та в інших країнах відтепер чітко визначила свою належність до західного табору, через що комуністичні партії в країнах поза межами радянського контролю опинилися в ізоляції та поступово втрачали вплив.

Якщо Сталін влаштував празький переворот і до кінця не передбачив цих наслідків, це було не лише тому, що він завжди планував у якийсь спосіб встановити свій диктат у межах блоку. І не тому, що Чехословаччина мала для нього таке велике значення в масштабі всіх подій. Те, що сталося в Празі — як і те, що відбувалося в той самий час у Німеччині, де радянська політика швидко рухалася від ухиляння та непогодження до відкритої конфронтації з колишніми союзниками, — свідчило про повернення Сталіна до стилю і стратегії попередньої доби. Загалом рушієм цієї зміни було занепокоєння Сталіна, що він не зможе змусити