Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

23
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 81
Перейти на сторінку:
Вогні. Дедалі частіше з’являлися привиди. До нас вони не наближались, однак виринали чи там, звідки ми щойно пішли, чи там, куди ми саме збирались. Їх не можна було розгледіти до ладу, хоч серед них траплялись і дорослі, й діти. Усі вони, здавалося, належали до Першого Типу: кволі, мляві й трохи сумні.

— Це все дрібнота, — мовив Джордж, тримаючи над головою свічку, коли ми сходили до підвалу. — Тіні, Причаєні, Серпанки... Зовнішні прояви справжніх, глибших привидів. Поки що ми не знайшли нічого подібного до Джерела — крім холодного місця біля гобелена. До речі, ви знаєте, яка кімната просто під ним?

Я промовчала. Нікому з нас не хотілося йти до Червоної Кімнати раніше, ніж через годину, хоч кожен розумів, що наше розслідування урешті приведе нас туди.

У підвалі панувала темрява. Протяг відразу загасив наші свічки, тому ми озброїлись електричними ліхтариками. Їхнє проміння тут-таки розбіглося по заплутаних коридорах, сірих кам’яних стінах, стародавніх колонах і вищерблених плитах на підлозі, де теж клубочився примарний туман. У деяких нішах стояли потрощені бочки й порожні стійки, де колись зберігали вино; інші були завалені дровами й засновані павутинням. Не обійшлося, звичайно ж, і без щурів. Що глибше ми сходили, то більше ставало й павутиння, й туману. Температура падала далі.

Нарешті остання кімната закінчилася глухою кам’яною стіною.

— Те саме, що в галереї, — зауважив Джордж, розглядаючи план, над яким я тримала ліхтарик. Локвуд із рапірою стояв поруч. — Ми прямісінько під її дальнім кінцем — і знову натрапили на холодне місце. Тут так само п’ять градусів — найменший показник у підвалі. А погляньте, скільки тут павутиння... Ой!

Локвуд відштовхнув нас і рубонув рапірою по стіні. Кінчик врізався в камінь, звідки посипались жовті іскри.

— Хай йому дідько, не влучив! — вилаявся він. — Утік!

Я витягла свою рапіру. Джордж, навантажений рюкзаком і ланцюгами, втратив рівновагу і впав на підлогу. Ми з Локвудом шалено озиралися на всі боки. Мій ліхтарик описував дикі кола — тепер нас оточувало тільки сіре каміння.

— Локвуде! Що сталося? — запитала я.

Відгорнувши волосся з очей, він засапано відповів:

— Хіба ти не бачила?

— Ні.

— Він стояв навпроти тебе. Прудкий до біса!

— Локвуде!..

— Чоловік. Виплив з темряви біля стіни. Не весь — тільки рука й голова. Хотів схопити тебе, Люсі. Мабуть, чернець — у нього маківка була лиса. Голена. Тонзиліт, чи як це називається...

— Тонзура, — обізвався з підлоги Джордж.

— Нехай буде тонзура. Яка різниця! Мені не сподобалось його обличчя.

* * *

Ми повернулися нагору. Кілька хмаринок примарного туману проникли до бібліотеки, проте ліхтар горів яскраво, тримаючи привидів на відстані. Локвуд трохи додав світла, а ми поскидали наші ланцюги, щоб дати спинам перепочити, поклали на бібліотечні столики каністри з вогнем і мовчки посідали. Було вже по десятій годині вечора.

Уже тривалий час срібляста склянка холодним тягарем тиснула мені на груди, тож я скористалася можливістю витягти її поверх пальта. Всередині кулон світився блакитним сяйвом — я вперше це побачила. Зрозуміло, що дух убитої дівчини був досі живий. Може, він відчув потойбічну силу, що панувала довкола, а може, тут була якась інша причина. Та й загалом про те, чому він повернувся через п’ятдесят років, можна було хіба що здогадуватись.

Джордж розглядав план замку, розстеливши його на колінах і раз по раз стукотячи олівцем по своїх зубах. Локвуд закінчив зі своїм печивом і вирушив з ліхтариком до книжкових полиць. У вестибюлі, перед дверима, з’явився самотній привид, замерехтів — і пропав.

— Є! — зненацька вигукнув Джордж.

Я злякано сховала склянку під пальто:

— Що?

— Джерело! Я знаю, де воно!

— Я думаю, ми всі вже здогадались про це, — зауважила я. — У Червоній Кімнаті. Пора вже туди навідатись. Зараз відпочинемо й підемо.

— Можливо, — відповів Джордж. — А можливо, й ні.

Він зняв окуляри, щоб потерти втомлені очі, а потім знову надяг їх. Дивна річ: без окулярів Джорджеві очі були маленькі й кволі, навіть безглузді, наче в спантеличеної вівці, що завернула до чужої кошари. Зате з-за окулярів вони дивились проникливо й твердо, наче в орла, що збирається зловити цю дурну вівцю собі на сніданок.

— Тут дещо дивує мене, — провадив Джордж. — Ось погляньте... — Він поклав обидва плани на стіл. — Ось давнє креслення руїн монастиря. Ось трапезна — нинішня Довга Галерея. Ось горішні кімнати — колишні чернечі спальні. Багатьох із них уже немає, проте одна збереглася дотепер — це та сама Червона Кімната.

— Локвуде! — окликнула я. — Ти слухаєш?

— М-м... так. — Локвуд саме стояв біля стіни з Ферфексовими фотографіями. Він узяв з полиці велику книгу й тепер ліниво гортав її.

— На середньовічному кресленні, — вів далі Джордж, — позначено проходи за Червоною Кімнатою й Довгою Галереєю, які потім було замуровано. Вони вели до кількох кімнат на обох поверхах — може, до спалень, чи до комор, чи до каплиць для молитов. Можливо, що вони були і в підвалі — на плані їх немає... А якщо ви тепер поглянете на план дев’ятнадцятого століття, тут ці додаткові приміщення вже не позначені. Саме таким це крило замку збереглося донині — з великою кам’яною стіною й холодними місцями.

— Стіна дуже міцна, — зауважила я.

— Дуже товста, — уточнив Джордж. — У тім-то й річ. Вона помітно товща, ніж на давньому плані. Саме там, де раніше були проходи.

Хвиля збудження, мов електричний розряд, пробігла моїми грудьми й руками.

— Ти думаєш...

Джорджеві окуляри блиснули:

— Так. Думаю, що там є потаємні кімнати.

— Якщо решту кімнат було знищено, то проходи до них стали непотрібними, і їх просто могли замурувати стіною, — міркувала я. — Це цілком можливої Як ти гадаєш, Локвуде?

Локвуд не відповідав. Озирнувшись, я побачила, що він зняв з полиці ще кілька томів — і тепер захоплено переглядає їх, стоячи до нас спиною й сьорбаючи чай із термоса, що ледве тримається на стосі книжок.

— Локвуде! Що ти, в біса, робиш?!

Він обернувся до мене. Його очі були відчужені — так само, як я помічала в нього вже кілька останніх днів. Здавалось, ніби він дивився кудись у далечінь.

— Пробач, Люсі. Що ти сказала?

— Я не казала, а

1 ... 59 60 61 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходи, що кричать, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"