Читати книгу - "Велика маленька брехня"

поверхом нижче, мама Челсії Ірен, вона тримала в руках п’ятидесятидоларову банкноту.

— Ви не платитимете їй п’ятдесят доларів за ніщо, — сказала вона.

Джейн із вдячністю забрала гроші. Вона вже пошкодувала, що віддала Челсії гроші. Зрештою, п’ятдесят доларів — це п’ятдесят доларів.

— Та я думала, незручно, розумієте, — сказала Джейн.

— Їй п’ятнадцять. Вона пройшла один проліт сходинок. Із Зіггі все гаразд?

— У нас проблеми у школі, — сказала Джейн.

— Бідолашні, — сказала Ірен.

— Булінг, — пояснила Джейн. Вона навіть не знала Ірен настільки добре, вони лише зустрічалися на сходах та розмовляли.

— Хтось ображає маленького Зіггі? — насупилася Ірена.

— Вони кажуть, що то Зіггі ображає інших.

— Дурня, — сказала Ірен. — Не вірте. Я двадцять років працювала вчителькою початкових класів і за кілометр бачу тих, хто на таке здатен. Зіггі не з таких.

— Сподіваюся, — сказала Джейн. — Тобто, я теж так думаю.

— Б’юсь об заклад, то батьки здіймають бучу, — Айрін проникливо подивилася на неї. — Нині батьки надмірно вникають у всі дитячі справи. Поверніть мені старі добрі часи зваженої байдужості. На вашому місці, я б сприймала все це трохи скептично. Маленькі діти — маленькі проблеми. Заждіть, аж поки почнеться секс, наркотики та соціальні мережі — ось за це і хвилюватиметесь.

Джейн ввічливо усміхнулася та підняла п’ятдесятидолларову купюру:

— Дякую вам. Скажіть Челсії, що я покличу її доглядати Зіггі іншим разом.

Вона міцно зачинила двері. Її трохи роздратували слова Ірен «маленькі діти — маленькі проблеми». У коридорі вона почула, що Зіггі все ще плаче: не тим вимогливим плачем, як дитина, котра вимагає уваги, чи переляканим криком дитини, що поранилася. Він плакав, як дорослий: м’яко та гірко схлипував.

Джейн зайшла до кімнати, на мить зупинилася у дверях та подивилася на нього — як він лежав обличчям у подушку, плечі тремтять, руки стискають наволочку «Зоряні війни». І відчула, як всередині народжується щось міцне та сильне.

Тієї миті їй було байдуже, чи справді Зіггі скривдив Амабеллу, чи успадкував він недобру схильність до насильства від свого біологічного батька, Та й хто б казав, що ця схильність була успадкована від батька — якби Рената зараз була тут, Джейн би її відлупцювала. Відлупцювала б із великим задоволенням. Вдарила б так сильно, що її дорогі окуляри злетіли б з носа. Може, вона навіть розтовкла б ті окуляри, як справжній агресор. І якщо це робить її надмірно турботливою мамою, то кому яка з біса справа?

— Зіггі? — вона сіла поруч та погладила його по спинці.

Він підняв заплакане личко.

— Давай навідаємо бабусю з дідусем. Ми візьмемо піжами та переночуємо там.

Він чхнув. Його тільцем пробіг дрож.

— І всю дорогу їстимемо чипси, шоколадки та інші смаколики.

* * *

Саманта: Я знаю, що я постійно сміюся та жартую та все таке, тож ви, мабуть, думаєте, що я — безсердечне стерво, але це як захисний механізм, чи що. Я хочу сказати, це — трагедія. І цей похорон був просто… коли той милий хлопчик поклав листа на труну… Я не можу навіть… Це було сильніше за мене, сильніше за всіх нас.

Тея: Такі переживання. Це нагадало мені похорон принцеси Діани, коли принц Гарі залишив записку «Мамі». Не те щоб ми в цьому випадку говорили про королівську сім’ю, звісно.

Розділ сорок четвертий

Селеста дуже скоро зрозуміла, що в цьому книжковому клубі самі книжки відходять на другий план, поступаються процесу.

Це її трохи розчарувало. Вона хотіла обговорити прочитану книжку. Вона навіть підготувалася до цього, як хороший юрист, відмітила кілька сторінок кольоровими стікерами, надписала кілька змістовних коментарів на берегах.

Вона прибрала книжку з колін та тихенько поклала її у сумку, перш ніж хтось помітив її закладки і почав її за це тролити. Ці насмішки були б не злі, дружні, але зараз вона просто не мала сили їм опиратися.

У шлюбі з Перрі вона постійно мусила бути готовою пояснити та виправдати свої дії, постійно слідкувати за тим, що вона сказала чи зробила, і водночас ніби захищати свою готовність захищатися. Її думки та почуття змішалися у такий незрозумілий мікс, зв’язалися у такий вузол, що часом, як-от зараз, коли вона була у кімнаті з іншими, нормальними людьми, все те, що вона не могла сказати, скупчилося у горлі і на якусь мить їй перекривало дихання.

Що б сказали усі ці люди, якби знали, що хтось, такий як вона, сидить тут поруч із ними та передає їм суші? Гарно виховані люди, котрі не курять, ходять до книжкового клубу, роблять удома ремонти та ввічливо розмовляють. У таких маленьких споріднених соціальних колах чоловіки та жінки не б’ють одне одного.

Причина, через яку ніхто не обговорював книжку, полягала в тому, що всі говорили про петицію за виключення Зіггі зі школи. Хтось про неї ще не чув, тож люди, що вже знали, із задоволенням переповідали шокуючу новину. Кожен доклався із тією інформацією, котру знав.

Селеста лише піддакувала у ході розмови, котру вела розпашіла, жвава й обурена Маделін.

— Власне, Амабелла не сказала, що це був саме Зіггі, Рената зробила такий висновок через те, що сталося під час орієнтаційної зустрічі.

— Я чула, на ній сліди від укусів — це доволі страшно, особливо у їхньому віці.

— Коли Лілі ходила до садочка, в її групі була дівчинка, котра кусалася. Мала приходила додому у синцях. Мушу визнати, мені хотілося прибити бешкетницю, але її мама була такою приємною жінкою. І так через це переживала.

— В тому то і справа. Завжди гірше, коли твоя дитя — агресор.

— Та ми ж говоримо про дітей!

— Хочу запитати: а чому вчителі цього не бачать?

— Невже Рената не може змусити Амабеллу сказати, хто її кривдить? Зрештою, їй же всього п’ять!

— Мабуть, якщо мати справу з обдарованою дитиною…

— Ой, а я не знала, що Зіггі — обдарований.

— Не Зіггі. Анабелла. Вона точно обдарована.

— Не Анабелла, а Амабелла.

— Це що вигадане ім’я?

— Ні-ні-ні, це французьке ім’я. Ти що не чула, як Рената розповідала про це?

— Бідолашне дитя, люди все життя плутатимуть її ім’я.

— Гаррісон щодня грається із Зіггі й ніколи не мав жодних проблем.

— Петиція! Це смішно! Дріб’язково. Кіш — просто чудовий. Маделін, це ти сама спекла?

— Ага, сама розігріла.

— А пам’ятаєте, як Рената роздавала запрошення всім дітям, крім Зіггі. Це було безсовісно.

— А хіба можна виключити дитину з державної школи? Хіба це можливо? Хіба державні школи не мусять навчати всіх?

— Мій чоловік каже, що ми всі надто чутливі. І готові навішати на дітей ярликів агресорів, коли