Читати книгу - "Дитя песиголовців"

скажіть, тепер їй сновидіти бозна-що?

— Скажу, любонько: тому, що перед сном ти з надмірною інтенсивністю згадувала про нашу бесіду.

— Вибачте, що…

«…потурбувала», — хотіла закінчити Марта, але промовчала, згадавши пораду старої відьми.

Тільки потім здогадалася, що якщо пані Ліза читає її думки, то…

— Не ображуся, не переживай. Куховарки ж не ображаються, якщо їх називають куховарками. Що ж до «старої» — в моєму випадку це радше комплімент. Значить, я непогано збереглася.

Марта виявила, що це страшенно виснажує: постійно випереджати власні думки й гасити деякі з них — наприклад, про те, який же насправді вік у пані Лізи…

— І робити це лише для того, щоб не думати про щось важливіше. — Юна пані Ліза всміхнулася, і Марта раптом дуже ясно збагнула: навіть у свої вісімнадцять прабабця Чепуруна була набагато доросліша за Марту.

— Так, — сказала пані Ліза, — була. Але в цьому, любонько, немає нічого ганебного. Ми з тобою народилися тоді, коли народилися, і стали тими, кими стали.

Вона зробила крок до Марти й узяла її руку в свої долоні: старі, зморшкуваті, анітрохи не схожі на долоні тієї дівчини зі світлини.

— От про це я й хотіла з тобою поговорити: про те, ким ти можеш стати.

Марта чомусь уявила, що пані Ліза — як і Штоц свого часу — розгледіла в ній зернину таланту й тепер збирається агітувати за вступ на відповідний факультет. У даному випадку, певно, до якоїсь таємної Академії відьомства і чародійства.

— Авжеж, — кивнула пані Ліза. — Авжеж, така академія існує. Але тобі там робити нічого, любонько. І запрошувати тебе туди якщо й будуть, то зовсім інші люди. Я не про те. Невже ти нічого не помічаєш? Ти ж так довго тримала в себе мою книгу, мала би хоча б чомусь навчитися.

Цієї миті у Марти за спиною закалатав дзвін. Дивно, раніше вона ніколи не чула, щоб дзвони били у такій тональності. Не величній — метушливій, нав’язливій.

Та й церкву ж давно зруйнували, нема чому там калатати.

— Не відволікайся, будь ласка! Ти всю ніч думала про ті мої слова, а тепер раз за разом намагаєшся змінити тему. Почнемо з твого батька… Можеш сміливо давати йому варення, не зашкодить. І оскільки я готувала його за особливим рецептом, вистачить надовго.

— Чого це раптом ви вирішили мені допомогти?

— «Раптом»! — похитала головою пані Ліза. — Наче я тобі раніше шкодила.

— Але ви знищили книгу. І з батьком… ви так і не сказали, як його оживити.

— Тр-р-р-р-бом! Тр-р-р-р-бом! — вкрадливо сказав дзвін у неї за спиною.

— Я знищила те, що належало мені, любонько, — нагадала пані Ліза. — А побіжно позбавила тебе необхідності давати пояснення єгерям. Цього разу вони шукали дещо інше, але заборонена книга, на додачу — спотворена… Навіть колишній коханець твоєї мачухи не допоміг би.

— Звідки ви знаєте?!..

Пані Ліза похитала головою:

— Ти вдивлялася у відьму і тепер запитуєш, звідки вона знає про тебе те чи інше? Чи не помилилася я в тобі, любонько? Та менше з тим. Поговоримо про твого батька. Ти досі хочеш його оживити?

— А ви б не хотіли?

— Ти хочеш його оживити?

Марта відкрила була рот, але так нічого й не сказала.

Згадала те, про що вчора розповідав батько. І як він тримав ніж.

Пані Ліза посміхнулася:

— От бачиш, це не настільки й складно: подумати до того, як сказати. Сподіваюся, ти це запам’ятаєш. Тому що ми підходимо до другої частини нашої бесіди. До того, про що ти хотіла дізнатися і про що захочуть дізнатися інші. І до того, що вони запропонують тобі взамін. Бо бачиш, любонько…

— Тр-р-р-р-бом, тр-р-р-р-бом!..

— Це не дзвін, — здогадалася Марта.

— Не відволікайся! Ми й так витратили надто багато часу. У мене його вдосталь, у тебе — ні. Досить шукати те, що було в тебе під самим носом, — поміркуй краще про те, для чого тобі це потрібно. І коли до тебе прийдуть і запропонують…

— Тр-р-р-р-бом! — настирливо сказала мобілка.

І Марта прокинулася.

Якийсь час вона лежала на ліжку, тупо дивилася у стелю й запитувала себе, що ж хотіла сказати прабабця Чепуруна.

А потім подумала: та до біса, завтра поїду й запитаю, знайшла чим голову собі сушити!

Вона вхопила мобілку, щоб остаточно вирубити все, навіть віброрежим. Народ геть охрінів, надсилає спам уже по ночах. Ну, що в нас там — «таксі Тягништовхай завжди і в будь-якому напрямку» чи «безкоштовна піцца з Тернових Валів при замовленні від трьох тисяч»?

«Ти як, у порядку?» — писав Віктор. І ще: «Щойно повідомили в новинах: Штоца оголосили в розшук. Будь обережніша, щось відбувається. Щось дуже паскудне». А потім: «У стрічці пишуть: були обшуки, судячи з усього — хтось навів. Вилучають к-ки».

Вона набрала: «Спиш?» — відправила.

І він майже одразу передзвонив.

— У тебе все гаразд? — спитав стривоженим голосом. — Я тільки повернувся до міста, а тут такі новини.

— Вони сьогодні всіх перевіряли на в’їзді-виїзді. — Марта сіла на ліжку, підіткнула подушку. — Із собаками. І здається, там усе дуже серйозно.

— Ну, значить, добре, що я приїхав ні з чим! — Вона просто бачила, як він усміхається. От же ж: ніколи не падає духом і не здається. І звідки він такий узявся!.. — Схоже, там уже хтось до мене побував, зовсім нещодавно. І якщо врахувати нинішні обшуки…

— Тільки не кажи, що все припиняєш! Чи що відстороняєш мене — типу я дрібна і ти не хочеш мене підставляти.

— Але Марто, я й правда не хочу тебе підставляти. Ти… Я… Розумієш, усе це й так надто неправильно.

— Якщо злякався чи просто вирішив мене позбутися — так і скажи.

Заборонений прийом, вона це розуміла. Але якого біса!..

— Мова ж не про те, щоб зовсім усе припинити. Я… чорт, та мені просто бракуватиме розмов із тобою! Але з пошуками кісток зробимо паузу. Нічого не кажи, будь ласка, — мені самому знаєш як шкода! Лишилося півкроку, розумієш? Але без сировини — це як стояти на пероні, від якого хвилину тому від’їхав потяг. Не важливо, скільки лишилося — все одно не наздоженеш.

— Зачекай…

— Ні, Марто, тут нам нема про що говорити. Жодних пошуків. Навіть якщо ти щось знайшла у Чурянах… Марто?

Вона мовчала. Це ж було так просто, так очевидно!

Досить було згадати про обряд вимолювання дощу — «локальний», між іншим, «звичай, не зафіксований в інших населених пунктах регіону». Якщо довго не було дощу, мешканці Чурян ішли на кладовище. І робили скількись кіл навкруг руїн тамтешньої церковки. Що вони при цьому співали, Баумгертнер? Правильно, пісню-мольбу про сльози — себто про дощ, — які вимолювали, зауваж, в очей безсонних — себто в очей, які не заплющуються. Тому що вони ніякі не очі, а очниці, дуриндо! О-чни-ці!

Десь там