Читати книгу - "Червоний Дракон"

горішніх вікон, коли він ішов геть обмерзлим хідником і практичні гостинці ненависно пекли шкіру під пахвою. Він поспішав додому, аби сховатися у вигаданій місцині, що так відрізнялася від Сент-Луїса.

У віці одинадцяти років у Френсіса було активне й напружене уявне життя, і, коли тиск Любові ставав нестерпним, він вивільняв це почуття. Полював на домашніх тварин – обережно та обачно, пам’ятаючи про можливі наслідки. З ручними тваринками це було легко. Представники влади ніколи не пов’язували його з маленькими, прикрими плямами крові, що всотувалися в земляну підлогу гаражів.

У сорок два роки він не пригадував і цього. Так само він не думав про людей в будинку його матері – саму матір, зведених сестер і брата.

Інколи він бачив їх у снах, у яскравих уривках маячіння. Викривлені й видовжені обличчя й тіла набували строкатих пишних кольорів, коли вони схилялися над ним у позах богомолів.

Коли ж він свідомо викликав спогади, що траплялося нечасто, то всі вони були приємні. Спогади про армійську службу.

У сімнадцять років його піймали, коли він намагався пролізти у вікно до якоїсь жінки. Причину так і не встановили. Йому дали вибір – записатися до армії США або ж потрапити під суд. Він обрав армію.

Після базової підготовки його направили до школи молодших спеціалістів, де навчили роботи в темній кімнаті фотолабораторії, а тоді послали до Сан-Антоніо, де він обробляв навчальні фільми для медиків при військовому шпиталі імені Роджера Брука.

У шпиталі ним зацікавилися хірурги й вирішили поправити йому обличчя.

Вони провели пластику зустрічних трикутників на носі, скориставшись вушним хрящем для подовження колумели96, а губу полагодили цікавою методикою «клаптиків Аббе»97, що зібрала в операційній залі цілий натовп лікарів.

Хірурги пишалися результатом. Доларгайд відмовився від дзеркальця й став дивитися у вікно.

Записи у фільмотеці шпиталю свідчать, що Доларгайд брав багато фільмів, більшість – про різноманітні травми, і за ніч їх повертав.

Він уклав повторний контракт у 1958-му і протягом другого терміну військової служби відкрив для себе Гонконґ. Його розподілили в Корею, до Сеула, і там він проявляв плівки, відзняті маленькими літаками-спостерігачами, що в кінці 1950-х залітали за тридцять восьму паралель98. Тоді ж він двічі їздив до Гонконґу. У 1959-му Гонконґ і Коулун могли задовольнити будь-які апетити.

1961 року бабусю випустили з лікарні в сумирному торазиновому99 тумані. За два місяці до демобілізації Доларгайд надіслав запит і отримав право на звільнення зі служби за скрутних обставин, тож поїхав додому, аби піклуватися про бабусю.

Для нього це також був на диво спокійний час. Влаштувавшись на роботу в «Ґейтвей», Доларгайд міг дозволити собі наймати жінок, які доглядали бабусю вдень. Уночі вони вдвох сиділи у вітальні й мовчали. Тишу уривали тільки цокання та передзвін старого годинника.

Матір він побачив лише раз, на похороні бабусі в 1970-му. Поглянув крізь неї, повз неї своїми жовтими очима, що дісталися йому від самої матері. Так дивляться на чужих, на незнайомців.

Зовнішній вигляд Доларгайда здивував матір. Широкі груди, гладжена подоба, здоровий колір шкіри й охайні вуса, що, як вона підозрювала, сформувалися пересадкою волосся з голови.

Наступного тижня вона раз зателефонувала йому й почула, як на тому кінці повільно поклали слухавку.

Дев’ять років після смерті бабусі Доларгайд нічим не турбувався й нікого не турбував. Чоло було гладеньким, мов непророщене зерня. Він знав, що чекає. На що – цього він не знав.

Одна незначна подія, що в той чи інший час відбувається з нами всіма, підказала насінню в його голові, що Час прийшов. Доларгайд стояв біля північного вікна й роздивлявся плівку, коли помітив на своїх руках ознаки старіння. Наче ці руки, що тримали плівки, виринули перед ним нізвідки, і в доброму північному світлі він побачив, що над сухожиллями й кістками змиршавіла шкіра і що руки промережилися ромбічним візерунком, дрібним, мов луски ящірки.

Він став обертати руками у світлі, і на нього налинув потужний запах капусти й тушкованих помідорів. Доларгайд здригнувся, хоч у кімнаті було тепло. Того вечора він працював запопадливіше, ніж зазвичай.

У спортзалі на горищі, поруч із гантелями й силовою лавою, висіло дзеркало на повний зріст. То було єдине дзеркало в усьому будинку, і в ньому він міг спокійно милуватися власним тілом, бо завжди тренувався в масці.

Качаючи м’язи, він уважно вивчав свій відбиток у дзеркалі. У сорок років він міг би успішно змагатися на регіональному конкурсі з бодібілдингу. Але цього було замало.

За тиждень він натрапив на картину Блейка. І вона його захопила.

Він побачив її в журналі Time на великій повнобарвній фотографії, що ілюструвала статтю про ретроспективну виставку Блейка в лондонському музеї Тейт. Бруклінський музей надіслав на показ у Лондон картину «Великий червоний дракон і Жінка, зодягнена в сонце».

Критик Time писав: «У західному мистецтві небагато демонічних образів, що випромінюють такий кошмарний заряд сексуальної енергії…» Доларгайду не потрібно було читати статтю, щоби про це дізнатися.

Він багато днів носив із собою цю фотографію, що якось пізно вночі скопіював і збільшив у темній кімнаті. Більшість часу він був збурений. Повісив картину біля дзеркала в спортзалі й дивився на неї під час тренувань. Заснути міг тільки тоді, як качався до повного виснаження, а потім дивився медичні фільми, що допомагали йому зняти сексуальну напругу.

З дев’яти років Доларгайд знав, що він сам і завжди буде сам. Такого висновку частіше доходять у сорокарічному віці.

Тепер, у сорок років, його полонило уявне життя, таке яскраве, свіже й нагальне, яке буває тільки в дитинстві. Він зробив крок уперед від Самоти.

У той час, коли більшість чоловіків спізнають і страшаться ізоляції, Доларгайд зрозумів свою власну самоту: він один, бо Унікальний. У гарячці навернутого на віру він побачив, що як докладе зусиль, як віддасться правдивим потребам, які так довго в собі пригнічував, як зрощуватиме їх як джерело натхнення, чим вони насправді були, – то досягне Становлення.

На картині не видно обличчя Дракона, але з часом Доларгайду прийшло знання про його вигляд.

Розпашілий після тренування, він дивився у вітальні свої медичні фільми й розтягував щелепи, щоб утримати в роті бабусині вставні зуби. Вони не пасували його покрученим яснам, і щелепу швидко зводило судомою.

В інтимні моменти він розробляв щелепу, закусював щільний гумовий кубик, поки м’язи на щоках випиналися, мов волоські горіхи.

Восені 1979-го Френсіс Доларгайд зняв частину своїх чималих заощаджень і взяв