Читати книгу - "Крейдяна Людина"

якого де-не-де вибиваються пасма сивого волосся.

Садова Пані. Та сама, яка розказала мені таємницю. Але то було майже тридцять років тому. Не можу повірити, що вона й досі жива. Ну хіба що їй тоді було близько шістдесяти. То, значить, зараз їй має бути щонайменше дев’яносто.

Сповнений цікавості, я підходжу до засклених дверей і відчиняю їх. Повітря холодне, але сонце ще трохи гріє.

— Вітаю.

Садова Пані обертається. Її очі мутні й затуманені катарактою.

— Фердинанде?

— Ні, мене звати Ед. Я приходив сюди одного разу, багато років тому, з мамою.

Вона подається вперед і примружується. Її очі ховаються в складках коричневих зморщок, схожих на старий зім’ятий пергамент.

— Я тебе пам’ятаю. Ти той хлопчик. Злодій.

Мені хочеться їй заперечити, але яка з цього користь?

— Саме так, — кажу я.

— Ти повернув те, що вкрав?

— Повернув.

— Молодець.

— Можна мені сісти? — Я вказую на єдине вільне місце біля неї.

Вона якусь хвильку вагається, а тоді киває.

— Але ненадовго. Незабаром прийде Фердинанд.

— Так, звичайно.

Я опускаюся на стілець.

— Ти прийшов його навідати? — питає вона.

— Фердинанда?

— Ні. — Жінка скрушно хитає головою. — Священика.

Я повертаю голову і дивлюся на нього, скоцюрбленого у своєму візку. «Зізнайся».

— Так. Раніше ви казали, що він усіх обдурив. Що ви мали на увазі?

— Ноги.

— Перепрошую?

Вона знову нахиляється вперед і кістлявою білою рукою стискає моє стегно. Я здригаюся. Я з тих людей, які не дуже люблять, коли до них несподівано торкаються незнайомці, навіть коли я в доброму гуморі. А сьогодні я не в найкращому гуморі.

— Мені до вподоби чоловіки з хорошими ногами, — каже вона. — Фердинанд. Він мав хороші ноги. Сильні ноги.

— Он як. — Насправді я нічого не тямлю, але мені простіше з нею погодитись. — Але до чого тут священик?

— Священик? — Її погляд знову затуманюється. Я майже бачу, як її думки посуваються з сьогодення в минуле. Жінка відпускає мою ногу і пильно дивиться на мене. — Хто ти такий? Чому ти сидиш на місці Фердинанда?

— Вибачте. — Я підводжуся. Моя ліва нога трохи болить після її хватки.

— Іди й приведи Фердинанда. Він спізнюється.

— Приведу. Я був… був радий… познайомитися з вами.

Вона лише відмахується. Я повертаюся до кімнати. Та медсестра, яка перед тим ішла зі мною коридором, якраз витирає комусь рота. Вона підводить голову.

— Не знала, що ви знайомі з Пенні, — каже вона.

— Я познайомився з нею багато років тому, коли приходив з мамою. Я здивований, що вона досі тут.

— Дев’яносто вісім — і в розквіті сили.

Сильні ноги.

— Вона досі чекає на Фердинанда.

— О, так.

— Певно, то було справжнє кохання, якщо вона стільки років очікує свого нареченого.

— Схоже на те. — Медсестра випростовується і мило всміхається. — От тільки її покійного нареченого звали Альфред.

Я бадьоро крокую додому. Я міг би поїхати до пансіонату автівкою, але він розташований за якихось тридцять хвилин пішки від міста, а ще я хотів прояснити думки. Утім, правду кажучи, продертися крізь той туман не так уже й легко. Слова та обірвані фрази плавають у моєму мозку, як сніжинки в сніговій кулі.

«Зізнайся. Сильні ноги. Її покійного нареченого звали Альфред».

У цьому щось є. Майже видиме в метушні моїх думок. Та мені ніяк не вдається привести їх до ладу, щоб нарешті це розгледіти.

Я піднімаю комір пальта. Сонце кудись заховалося, на небі громадяться сірі хмари. З-за плечей майже згаслого дня темною тінню визирають вечірні сутінки.

Начебто знайомі пейзажі й будівлі чомусь здаються незнайомими. Ніби я чужинець у своєму власному світі. Немов я весь цей час хибно сприймав усе, що мене оточує. Дивився, але не бачив. Усе здається різкішим, контрастнішим. Мені навіть уявляється, що зараз я торкнуся листочка на дереві — і він пройде крізь мої пальці.

Я оминаю галявину, де колись починався ліс, а тепер одна по одній виростають новобудови. Помічаю за собою, що я постійно озираюся, здригаючись від найменшого пориву вітру. Дорогою мені зустрічаються лише чоловік, що тягне за собою упертого на вигляд лабрадора, і молода жінка, яка котить до автобусної зупинки двомісний візок.

Хоча не тільки вони. Раз чи двічі мені здається, ніби я бачу когось чи щось — воно чигає в загуслих тінях у мене за спиною. Клаптик блідої шкіри, поля чорного капелюха і тьмяний відблиск білого волосся на частку секунди зринають у мене перед очима.

Я приходжу додому, знервований і захеканий, увесь мокрий, хоч надворі досить холодно. Липкою долонею беруся за дверну ручку. Треба викликати майстра і змінити замок. Та спочатку я хочу випити. Викресліть попереднє речення. Мені треба випити. Не одну чарку. Я заходжу в коридор і зупиняюся. Мені здалося, що я почув якийсь звук. Це може бути просто завивання вітру або рипіння старого будинку, проте… Я роззираюся… Щось не так. У будинку щось змінилося. Я чую якийсь запах. Ледь уловимий аромат ванілі. Жіночий запах. Щось тут не те. І двері до кухні. Вони відчинені. Я начебто зачиняв їх перед виходом.

— Хлоє! — гукаю я.

Лунка тиша. Ну звісно. Дурень. Це все мої нерви, напнуті тугіше, ніж струни в скрипці Страдіварі. Я кидаю ключі на столик. А тоді ледь не підстрибую до стелі, коли з кухні долинає протяжний голос:

— Я вже зачекалася.

2016 рік

Волосся розпущене, спадає їй на плечі. Вона висвітлила його і зробилася білявкою. Їй не личить.

Вона одягнена в джинси, кеди і стару кофтину із зображенням рок-гурту «Foo Fighters». На обличчі немає звичного темного макіяжу. Вона не схожа на Хлою. На мою Хлою. А втім, я ніколи добре її не знав.

— Новий імідж? — питаю.

— Просто закортіло щось змінити.

— Мені більше подобався твій попередній вигляд.

— Знаю. Вибач.

— Не треба перепрошувати.

— Я ніколи не хотіла тебе кривдити.

— Ти мене не скривдила, ти довела мене до сказу.

— Еде…

— Не треба. Назви-но мені бодай одну причину, чому я не маю просто зараз викликати поліцію.

— Бо я не зробила нічого поганого.

— А як же переслідування. Листи з погрозами. Убивство?

— Убивство?

— Ти пішла за Мікки тієї ночі і штовхнула його в річку.

— Господи, Еде. — Хлоя хитає головою. — Навіщо мені вбивати Міккі?

— Це ти мені скажи.

— То ми дісталися тієї частини, де я маю все визнати, ніби в якомусь паршивому детективчику?

— Я думав, що для цього ти й повернулась.

Вона здіймає брову.

— Насправді я залишила в холодильнику пляшку джину.

— Будь ласка, пригощайся.

Хлоя йде до холодильника