Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

1730—1731 роках це вже путі, які символізують мистецтва, оточують статую Ізіди на гравюрі Гоґарта (іл. 12): «Несміливі погляди дітей на Природу» («Boys Peeping at Nature»). Статуя на гравюрі загорнута у щось на кшталт спідниці, і коли фавн намагається підняти її, маленька дівчинка, яку можна впізнати завдяки її шиньону[850], намагається перешкодити йому це зробити. Друга дитина малює обличчя Ізіди, тоді як остання креслить якусь фігуру за допомогою циркуля, не дивлячись на богиню. На малюнку містяться два тексти, один з яких належить Вергілію: Antiquam inquirite matrem[851] («Шукайте вашу давню матір»), що є порадою Аполона Енею, який бажає повернутися на батьківщину, а інший, дуже скорочений, — Горацію: Necesse est indiciis monstrare recentibus abdita rerum […] dabiturque licentia sumpta pudenter[852]. Цей текст, який y Горація стосується проблеми неологізмів, однак коли Гоґарт поміщує його на свій малюнок, він, здається, повністю змінює сенс. Гоґарт, вочевидь, застосував його до таємниць природи: «Те, що приховано, необхідно показати за допомогою нових відкриттів […] і, завдяки цьому, отримаємо свободу, за умови, звичайно, скромного використання цієї свободи». Гоґарт, таким чином, мав на думці, що мистецьке розкриття таємниць природи повинно відбуватися стримано та з обережністю. Якщо розглядати гравюру саму по собі, то її можна витлумачити саме у такий спосіб. Проте, якщо врахувати, що вона є своєрідним рекламним аркушем для цілої серії гравюр, названої «The Harlots Progresse», то потрібно шукати інше пояснення. Враховуючи непристойність сюжету серії гравюр, можна вважати, що Гоґарт хотів дати зрозуміти, що не потрібно боятися представляти природу та реальність, потрібно лише робити це пристойно[853].

Тему поваги до природи знову знаходимо на фронтисписі, що його Зеґнер помістив на початку другого видання (1754) своєї книги «Вступ до теорії природи». Тут можна побачити Ізіду, яка рухається уперед із короною на голові, вдягнена у плаття, обсипане фігурами тварин і рослин, та напівприкрита широкою мантією; вона зображена біля зруйнованого монументу, на цоколі якого можна помітити грецькі літери та якусь геометричну фігуру. Три путі розглядають богиню, один, приклавши палець до рота, стоїть біля монумента; другий вимірює за допомогою циркуля відстань між слідами Ізіди; зрештою третій тримає у руці край мантії богині. В нижній частині медальйона можна прочитати девіз Qua licet, що означає «У міру дозволеного»; він відтворює те саме побажання поваги, яке було присутнє на гравюрі Гоґарта. Зображення дає зрозуміти, що Природу можна розкривати тією мірою, якою це дозволено робити, та, зрештою, що йдеться не про пізнання самої Природи, а лише про пізнання її слідів, які вимірюються у математичний спосіб, тобто про пізнання феноменів, що є лише наслідками її дії. Кант присвятив цьому образу відому примітку у «Критиці здатності судження», про що ми ще будемо говорити. Цей мотив окреслюється ще у XVII столітті у емблемі XLII алхімічної праці Міхаеля Маєра «Atalanta fugiens» (1618), де зображений філософ-алхімік, який присвічуючи собі ліхтарем вивчає сліди покритої покривалом молодої жінки, що швидко рухається вночі.

Чимало гравюр зображуватимуть, також, розкриття Природи як перемогу філософії Просвітництва над обскурантизмом. Це буде улюбленою темою Революції, яка присутня вже на фронтисписі праці Деліля де Саля «Філософія природи», що вийшла друком у 1777 році в Лондоні: «Груди цієї дореволюційної Природи, до речі, не такі численні, як у Тріболо, пише Рене Помпо, призначені вже не дитині, а міцному філософу, палкому борцю, що перемагає озброєний кулаками Деспотизм та Забобони із рогатою головою»[854]. Аналогічний мотив можна побачити на фронтисписі (іл. 13) книги Франсуа Пейрара «Природа та її Закони» (1793), де зображено старого, що уособлюючи Філософію, роздягає Ізіду-Природу та розтоптує ногами маски, які символізують лицемірство та брехню. У цій перспективі Природа та Істина, як і в античності, дуже зближуються. Можна, також, послатися на переклад книги Лукреція Ла Ґранжем. Гравюра, розміщена поруч із титульною сторінкою книги, натякає на уривок з Лукреція, де сказано, що геній Епікура розкрив Природу, «загорнути яку намагалися фанатизм і помилка». Природа постає у образі Ізіди-Артеміди, а геній Епікура представлений жіночим персонажем, який, знімаючи покривало, скидає фігури фанатизму та помилки[855].

Іконографічна тема розкривання залишатиметься актуальною і у XIX столітті. Наприклад, наприкінці століття, у 1899 році скульптор Барріас створить дві поліхромні статуї «Природи, що розкривається перед Наукою» для медичних факультетів Парижу та Бордо (іл. 14). Мотив множинних грудей зникне, проте жінка, яка знімає покривало, носить на поясі скарабея, що може розумітися як натяк на Ізіду.

Назагал, цей мотив розкриття Ізіди відігравав велику роль у ілюструванні наукових книг у XVII та XVIII століть. Проте він був, також, важливою філософською та літературною темою наприкінці XVIII та на початку XIX століть, що засвідчує відчутну зміну у ставленні до природи поетів та філософів.

VIII

ВІД ТАЄМНИЦІ ПРИРОДИ ДО ЗАГАДКИ ІСНУВАННЯ. ЖАХ ТА ЗАЧАРУВАННЯ

20

Ізіда не має покривал

1. «Геній, що розкриває бюст Природи»

У 1814 році, на честь повернення великого герцога Карла Авґуста з подорожі до Англії, у Ваймарі було влаштоване велике свято на честь цієї події. Ґьоте прикрасив міську школу живопису вісьмома картинами, покликаними символізувати різні мистецтва й ту підтримку, якої їм надавав Карл Авґуст[856]. Поміж цих символічних образів, виконаних у стилі емблем, був той, що представляв «Генія, що розкриває бюст Природи». Природа зображена тут у традиційному вигляді Ізіди-Артеміди (іл. 15). На задньому плані картини можна побачити пейзаж, що відчутно контрастує із дещо штучною атмосферою, створеною бюстом розкритої Природи. Ґьоте використав ці самі полотна, щоб прикрасити власний будинок на честь ювілею Карла Августа 3 вересня 1825 року, а також для святкування річниці свого вступу на службу великому герцогу 7 листопада того ж року.

Цікаво побачити, як одна і та сама емблема може бути предметом протилежних інтерпретацій. Сучасники Ґьоте, з огляду на поширене наприкінці XVII та у XVIII століттях уявлення про науку, що відкриває таємниці Природи, витлумачували жест