Читати книгу - "Чорнильне серце"

ночі. Меґі спробувала впіймати її, але пташка пурхнула до вікна, за яким на неї чекало блакитне небо. Вона раз у раз натикалася на прозору шибку, билася в неї невеличкою голівкою, аж поки Мо відчинив вікно й випустив її на волю.

— То як, ти й досі хочеш цього навчитися? — запитав батько.

Меґі довго дивилася вслід пташці, поки та злилася з небесною блакиттю.

— Це було просто дивовижно! — прошепотіла вона.

— Так, але чи сподобається їй тут? І хто тепер опинився замість неї там, звідки вона з’явилася?

Поки Мо спускався на перший поверх і сплачував за готель, Меґі сиділа край вікна. Дівчинка добре пригадувала останнього вірша, якого батько прочитав їй уночі. Вона взяла з нічного столика книжку, хвилю повагалась — і розгорнула її.

Там, де кінчається тротуар

І ще не починається бруківка,

Де росте трава, м’якенька й біла,

Де сонце палає, пурпурове, гаряче,

Є місцина одна — у прохолодному м’ятному вітерці.

Після довгої дороги там спить місячна пташка.

Меґі пошепки читала ці рядки Шела Сілверстайна, але ніяка місячна пташка до неї не прилетіла. А м’ятний запах їй, певна річ, просто навіяла уява.

Феноліо

Якщо ви не читали книжки «Пригоди Тома Сойєра», то нічого про мене не знаєте. Але це не біда. Ту книжку написав містер Марк Твен, і все, про що він там розповідає, — майже правда. Хоча дещо він, звісно, й прибріхує. А втім, яка різниця? Я ще зроду не бачив людини, яка не брехала б зовсім.

Марк Твен. Пригоди Гекльберрі Фінна

Коли вони вийшли з готелю, Вогнерукий з Фаридом уже очікували їх на стоянці. Над сусідніми пагорбами нависали дощові хмари, задушливий вітер поволі гнав їх у бік моря. Цього дня все здавалось якимось сірим, навіть яскраво розфарбовані будинки й розквітлі кущі на узбіччях. Мо вибрався на набережну, яку, за словами Елінор, побудували ще давні римляни, й поїхав нею далі на захід.

Усю дорогу ліворуч від них було море — до самого обрію все вода й вода. Подекуди її заступали будинки, подекуди дерева, але цього ранку море мало зовсім не такий привабливий вигляд, як того дня, коли Меґі, Елінор і Вогнерукий спустилися на машині з гір. У його хвилях тьмяно відбивалося сіре небо, а піна на поверхні нагадувала брудну воду, якою змили асфальт. Меґі все частіше ловила себе на тому, що поглядає праворуч, на пагорби, за якими десь ховалося Каприкорнове село. Якось їй навіть привиділося, ніби в темній улоговині промайнули невиразні обриси дзвіниці, й серце в неї страшенно закалатало, хоч вона й знала, що то не могла бути Каприкорнова церква. Зрештою, її ноги все ще гули після тих нескінченно довгих блукань.

Мо мчав швидше, багато швидше, ніж звичайно: йому вочевидь не терпілося дістатися до мети якомога скоріше. Проїхавши добру годину, вони звернули з набережної на вузеньку покручену дорогу через долину, аж сіру від будиночків. Уздовж пагорбів тяглися теплиці з побіленими вапном шибками від сонця, яке цього дня ховалося за хмарами. Аж коли дорога повела вгору, з обох боків знову з’явилася зелень. Будиночки й теплиці поступилися місцем диким лугам, а вздовж путівця потяглися покручені оливи. Кілька разів дорога розгалужувалась, і Мо доводилося щоразу зазирати до карти, яку він придбав перед поїздкою. І ось на дороговказі вони нарешті побачили потрібну назву.

Вони в’їхали у невеличке село: кілька десятків будинків, майдан і церква, дуже схожа на ту, що в Каприкорновому селі. Вийшовши з машини, Меґі далеко внизу побачила море. Навіть звідси було видно, як піняться хвилі, — таке неспокійне було море цього сірого дня. Мо припаркував машину на сільському майдані, поряд із пам’ятником жертвам двох минулих війн. Як на таке невеличке село, список імен загиблих виявився довгий. Меґі здалося, що їх було майже стільки ж, скільки будинків у селі.

— Машину не замикай, я за нею нагляну, — сказав Вогнерукий, коли Мо зібрався був замкнути дверцята.

Вогнерукий закинув за спину заплічника, взяв сонного Ґвіна на ланцюжок і всівся на східцях перед пам’ятником. Фарид мовчки влаштувався поруч, а Меґі рушила за батьком.

— Не забувай, що ти обіцяв нічого про мене не розповідати! — гукнув навздогін їм Вогнерукий.

— Добре, добре, не забуду! — відповів Мо.

Озирнувшись іще раз, Меґі побачила, що Фарид знову грає з сірниками. Він уже непогано навчився гасити запалені сірники в роті. Але Вогнерукий забрав у нього коробку, і Фарид сидів, сумно розглядаючи порожні руки.

Завдяки батьковій професії Меґі вже не раз випадало знайомитися з людьми, котрі любили книжки, продавали їх, колекціонували, друкували чи, як Мо, зберігали від того, щоб вони не порозпадалися. Та ніколи ще їй не траплялася людина, яка всі оті сторінки сама заповнювала словами. Меґі навіть не знала імен авторів декотрих своїх улюблених книжок, а те, як виглядали ті автори, й поготів. Вона завжди бачила лише персонажів, які виходили до неї зі слів та речень, і ніколи — того, хто їх придумав. Отож Мо таки правду казав: письменників ми уявляємо собі або мертвими, або дуже, дуже старими. Але чоловік, який їм відчинив після того, як Мо двічі подзвонив у двері, був ні такий, ні інший. Тобто він був, принаймні в очах Меґі, таки старий — років шістдесятьох, а може, й старший. Обличчя зморшкувате, як у черепахи, але чуб чорний, жодного сліду сивини (згодом дівчинка довідалася, що він фарбований). Проте на старого діда цей чоловік аж ніяк не скидався. Навпаки, він так поважно постав перед ними на порозі, що в Меґі й мову відібрало.

На щастя, з Мо нічого такого не сталося.

— Пан Феноліо? — запитав він.

— Так. — Обличчя господаря прибрало ще замкнутішого вигляду. Кожну зморщечку на ньому наповнила підозра.

Але на Мо це, схоже, не справило жодного враження.

— Мортимер Фольхарт, — відрекомендувався він. — А це — моя донька Меґі. Мене привела сюди одна з ваших книжок.

Поруч із Феноліо в дверях виросло по один бік хлопченя років п’ятьох, по другий — невеличка дівчинка. Вона допитливо втупилася спершу в Мо, потім у Меґі.

— А Піппо повиколупував з пирога шоколад! — почула Меґі її шепіт, і мала переполохано звела очі вгору, на Мо.

Той підморгнув їй, і вона, захихотівши, сховалася за спину Феноліо, який усе ще досить непривітно поглядав на непроханих гостей.

— Увесь шоколад? — пробурмотів він. — Зараз я прийду. А поки що скажи Піппо, що йому перепаде на горіхи.

Дівчинка кивнула головою й кудись