Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

дорослих оплату з їхньої картки «Америкен експрес» або додаю вартість порому до останнього телефонного рахунку. Натомість діти… ви, на жаль, завжди помираєте непідготованими. Гадаю, вам доведеться посидіти та зачекати пару століть.

— Але ми маємо монети. — Я поклав на столик три золоті драхми, які знайшов у схованці в офісі Крусті.

— Що ж, тоді… — Харон облизав пересохлі губи. — Справжні драхми. Я не бачив їх уже…

Його пальці націлились на монети.

Ми були близькі до мети.

Раптом Харон глянув на мене. Холодний, уважний погляд крізь скельця окулярів, здавалося, буравив мені груди.

— Отакої, — мовив він. — Ти не міг прочитати моє ім’я правильно. У тебе дислексія, хлопче?

— Ні, — відповів я. — Просто я помер.

Харон нахилився й обнюхав мене.

— Ти не мертвий. Я міг би здогадатися. Ти — божок.

— Ми повинні потрапити до царства мертвих, — наполегливо повторив я.

Харон зненацька загарчав.

Тут-таки всі, хто перебував у залі очікування, підвелись і стали збуджено походжати, закурювати, пригладжувати волосся або поглядувати на наручні годинники.

— Ідіть геть, поки живі, — звелів Харон. — А я спробую забути, що бачив вас.

Він потягся за монетами, але я вихопив їх у нього з-під носа.

— Без послуг чайові не дозволяються. — Я спробував надати своєму голосу спокійної впевненості.

Харон знову загарчав — це був утробний звук, від якого кров стигла в жилах. Душі померлих почали з усіх сил стукати у двері ліфта.

— Ну що ж, дуже шкода, — зітхнув я. — Адже ми маємо дещо.

Я витяг із рюкзака всі гроші Крусті. Набравши повну жменю драхм, я став пересипати їх із долоні на долоню.

Гарчання Харона перетворилось на м’яке лев’яче муркання.

— Гадаєш, мене можна купити, божку? Скільки у вас усього… ну так, заради цікавості?

— Багато, — сказав я. — Присягаюсь, Аїд мало платить тобі за таку важку роботу.

— Та ти й половини не знаєш. Чи сподобалося б тобі цілий день бавитись із цими душами? Завжди одне й те саме: «Будь ласка, не дайте мені померти» або «Будь ласка, перевезіть мене безкоштовно». Мені не додали платні ані разу за три тисячі років. Ти ж не думаєш, що такі костюмчики задурно даються?

— Ти заслуговуєш на більше, — погодився я. — Щоб твою роботу справедливо оцінювали. А тебе самого поважали. Платили пристойно.

Із кожним новим словом я викладав на стіл по одній золотій монеті.

Харон оглянув свій шовковий італійський піджак, ніби уявляючи собі вбрання набагато шикарніше.

— Мушу сказати, хлопче, у твоїх словах з’явився певний глузд. Хоча й невеличкий.

— Я можу згадати про підвищення твоєї зарплатні в бесіді з Аїдом. — Я виклав на стіл ще кілька монет.

Харон зітхнув.

— Звісно, пором геть заповнений. Але я міг би прихопити вас трьох та й відчалити собі. — Він підвівся, глянувши на гроші перед собою, і скомандував: — Ходімо.

Ми стали проштовхуватися крізь натовп душ, які чекали на пором, чіпляючись за наш одяг і шепочучи щось нерозбірливе. Харон розштовхував їх, примовляючи: «Ідіть геть, дармоїди».

Він провадив нас до ліфту, який уже був заповнений душами померлих, кожна з яких тримала в руках зелений проїзний квиток. Харон схопив дві душі, які хотіли примазатися до нас, і викинув їх у вестибюль.

— Чудово. І жодних безглуздих витівок, поки я не повернуся. — Він обвів поглядом тих, хто залишався. — І коли хто-небудь знову зсуне настройки мого приймача з каналу розважальної музики, то обіцяю, що просидите тут ще тисячу років. Зрозуміло?

Харон зачинив дверцята. Вклав картку в прорізь у дверях, і ми стали спускатися.

— Що відбувається з душами, які чекають у вестибюлі? — спитала Аннабет.

— Нічого, — відповів Харон.

— І як довго?

— Завжди або поки я не змилостивлюсь.

— Це… справедливо, — сказала Аннабет.

— Усі кажуть, що смерть — це справедливо, чи не так, панночко? Чекай, поки не прийде твоя черга. Там, куди ви прямуєте, ви скоро помрете.

— Ми вийдемо звідси живими, — сказав я.

— Ха-ха-ха.

У мене раптом запаморочилось у голові. Ми більше не спускалися, а рухалися вперед, у напівтемряві. Душі довкола мене стали змінюватися. Сучасний одяг спадав із них, обертаючись на попелясто-сіре вбрання з каптурами. Підлога ліфту стала розгойдуватися.

Я змигнув. Коли ж розплющив очі, то італійський костюм Харона змінився на довгу чорну хламиду. Окуляри в черепаховій оправі щезли. Замість очей на обличчі зяяли порожні очниці, як в Ареса, хоч у Харона вони були абсолютно темні. У них клубочилась лише ніч, смерть і відчай.

Харон побачив, що я на нього дивлюсь і спитав:

— Ну як?

— Нічого, — ледь видавив я із себе.

Мені здалося, що він посміхається, але це було не так. Його тіло ставало все більш прозорим, тож я міг дивитися крізь його череп.

Підлога продовжувала вібрувати.

— Здається, в мене морська хвороба, — пробекав Гровер.

Я знову змигнув — ліфт уже не був ліфтом. Ми стояли в дерев’яному човні. Відштовхуючись жердиною, Харон спрямовував його темною маслянистою річкою, в якій, кружляючи, плавали кістки, мертві риби та інші дивні речі: пластмасові ляльки, відірвані частини людського тіла, розбухлі від води дипломи з печатками…

— Річка Стікс, — пробурмотіла Аннабет. — Вона така…

— …брудна, — підхопив Харон. — Багато тисяч років ви, люди, викидали в неї всілякий мотлох під час переправи — надії, сни, нездійснені бажання. Дурна затія, скажу я вам.

Туман звивався над засміченою, смердючою водою. Над нами, майже гублячись у темряві, нависали сталактити. Далеко попереду зеленкувато-ядучим світлом тьмяно мерехтів берег.

Панічний страх стиснув мені горло. Що я тут роблю? Адже всі люди довкола мене… мертві.

Аннабет стисла мою руку. За звичайних умов я б знітився, але зараз я розумів, що вона відчуває. Вона хотіла переконатися, що на борту є ще хтось живий.

Я зловив себе на тому, що шепочу молитву, хоч не був певен, кому саме я молюся. Тут, глибоко під землею, владарював лише один бог — той самий, протистояти якому я збирався.

Наближався берег царства мертвих. Шерехате каміння та чорний вулканічний пісок тяглися до підніжжя високого скелястого муру, що височів уздовж берега по обидва боки далеко за обрій. З пітьми залунало, відбившись луною, виття величезної тварини.

— Старий триголовий зголоднів, — пояснив Харон. У зеленкуватому освітленні його посмішка скидалася на вишкір скелета. — Не пощастило вам, божки.

Човен тицьнув носом у чорний пісок. Мерці стали сходити на берег. Жінка, шо тягла за собою маленьку дівчинку. Старигань із старою, які шкандибали попідруки. Хлопець у сірому вбранні — майже мій ровесник, — човгаючи, пройшов повз.

— Хотів побажати тобі успіху, приятелю, але тут це не спрацює. Дивись, не забудь