Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

важлива, як він гадав. Так, по правді, і було — він знав, що ніколи не напише цього листа. Парад триває, і завтра будуть нові справи. Але ж він купив того пацюка, хіба ні? Того пацюка, якого Черч притягнув у дім. Можливо, він був без голови, роздертий, залитий кров’ю з кишками, що звисали з прогризеного пуза. Так, Луїс купив його. Це був його щур.

— Ходімо до ліжка, — сказав Луїс, і вони з Рейчел пішли нагору. Він пригорнув дружину і кохав її так добре, як тільки міг… але навіть коли він увійшов у неї, сильно і глибоко, то все одно наслухав зимовий вітер, що завивав за вікном, і думав, де зараз Черч, кіт, який колись належав його дочці, але тепер був тільки ЙОГО котом. Він думав, де тварина зараз і кого вона вистежує чи вбиває тепер. Земля твердіша за людське серце, подумав він, і вітер знову затягнув свою гірку чорну пісню, а десь там далеко Норма Крендал, яка колись плела для його дочки і сина шапочки, лежала в труні «Американський супокій» у крипті цвинтаря «Гора Надії»; зараз біла вата, яку гробар підклав їй під щоки, уже, напевно, почорніла.

34

Еллі виповнилося шість років. На день народження вона повернулася зі школи в кривому паперовому капелюшку з малюнками від друзів (на найкращому з них було зображено саму Еллі, схожу на симпатичне городнє опудало) та з моторошними історіями про бійки на великій перерві.

Епідемія грипу минула. Двох студентів довелося відправити в лікарню, а ще Суррендра Харду врятував життя одному хворому першачку з неоковирним іменем Пітер Землерийсон.

Рейчел до безтями закохалася в молодого білявого кур’єра з супермаркету «Ей-енд-Пі». Вона цілісіньку ніч розповідала Луїсу про те, як апетитно випиналися ззаду його джинси.

— Може, він просто напхав туди туалетного паперу? — спитала вона.

— А ти спробуй ущипнути. Якщо він закричить, то там не папір, — відповів Луїс, і Рейчел сміялася, ледь живота не надірвала.

Блакитний мороз лютого змінився дощами і сльотою березня, вибоїнами на дорогах та помаранчевими попереджувальними знаками про ожеледицю. Глибоко особисте, пронизливе горе Джада Крендала, яке, за словами психологів, починається через три дні після смерті рідної людини і тримається від чотирьох до шести тижнів, поступово минало, як і сезон лютого холоду, який мешканці Нової Англії називають глибокою зимою. Та час плине, змінюючи людські почуття, як кольори веселки. Пекуче горе стає м’якшим; ця печаль перетворюється на скорботу, а скорбота обертається спогадом — увесь процес займає від шести місяців до трьох років.

Настав день першої стрижки Ґейджа, і Луїс помітив перше темне пасмо у його волоссі. Він пожартував з цього приводу, та глибоко в душі стало трохи сумно.

А потім прийшла весна.

35

Луїс Крід зрозумів, що останній по-справжньому щасливий день у його житті був 24 березня 1984 року. До подій, які впали на його родину непідйомним каменем, залишалося ще шість тижнів, і за весь цей час не сталося зовсім нічого, що могло б порівнятися яскравістю і силою вражень з тим весняним днем. Луїс припускав, що, навіть якби тих жахливих подій не сталося, він би все одно назавжди запам’ятав той день. Щиро гарний — гарний від початку і до кінця, — як трапляється дуже рідко. Таких деньків у житті будь-якої людини назбирається заледве місяць, у кращому разі. Луїсові часом здавалося, що Бог, попри всю свою мудрість, куди щедріше роздає людям страждання, аніж втіху.

Тим днем була неділя. Він залишився вдома глядіти Ґейджа, а Рейчел з Еллі поїхали на закупи. Вони поїхали з Джадом на його старому гуркотливому пікапі «IH-59», але не тому, що їхній власний «універсал» заглох, а лишень через те, що старому подобалася їхня компанія. Рейчел спитала Луїса, чи дасть він собі раду з Ґейджем, і Луїс відповів ствердно. Він був радий бачити, що дружина вирішила нарешті кудись вибратися. На його думку, після тривалої менської зими в Ладлоу Рейчел просто необхідно було ходити на прогулянки, чимось займатися. Поки що вона ні на що не скаржилася, та Луїсові часом здавалося, що дружина нудиться від сидіння в чотирьох стінах.

Ґейдж прокинувся близько другої дня. Усе тіло йому свербіло, і він явно був у поганому настрої. Він недавно відкрив для себе «кризу двохрічного віку» і тепер був злим на весь світ. Луїс здійснив пару спроб розвеселити малюка, та Ґейдж не звернув на них жодної уваги. На додачу до всього кишечник малого поганця виробляв таке, що Луїсу вельми не сподобалося: чоловік запримітив у його калі мармурову кульку Еллі. Малюк міг задихнутися. Луїс вирішив, що кульки доведеться прибрати — усе, до чого торкався Ґейдж, опинялося у нього в роті, — але подібне рішення, яким би правильним і похвальним воно не було, ніяк не розважить дитину в час відсутності матері.

Луїс слухав, як весняний вітер кружляв навколо будинку, кидаючи яскраві плями — то сонця, то тіні — на поле місіс Вінстон. Він раптом згадав про повітряного змія, «Стерв’ятника», якого купив знічев’я шість чи сім тижнів тому, коли повертався додому з університету. А шпагат він купив? Слава Богу, так!

— Ґейдже, — покликав Луїс. Малюк якраз знайшов під диваном зелений, кольору дитячих шмарклів, олівець і заходився щось зосереджено вимальовувати в одній із улюблених книжок Еллі. «Чудово, це щось новеньке, щоб підживити вогонь вічної війни між братом і сестрою», — подумав Луїс і позеленів. Якщо Еллі побачить, що Ґейдж таки встиг помалювати її «Чудовиськ», перш ніж Луїс забрав у нього книжку, вона розлютиться і… Луїс згадав, який унікальний скарб знайшов нещодавно в Ґейджевому підгузку.

— Со? — жваво відповів Ґейдж. Він уже доволі добре говорив, як на свій вік; на думку Луїса, малий був кмітливий.

— Хочеш погуляти?

— Хош гуяти! — схвильовано погодився Ґейдж. — Хош гуяти. Демосівки, тать?

Останнє речення означало: «Де мої кросівки, тату?» Луїса завжди вражала мова Ґейджа, і не тому, що була милою, а тому, що йому здавалося, буцімто всі діти схожі на емігрантів, які вчать іноземну мову: легковажні, проте вельми старанні. Він знав, що діти можуть відтворити будь-який звук, на який тільки здатен людський мовленнєвий апарат: і носові звуки, які псують нерви тим, хто береться за французьку, і гортанні рохкання та клацання австралійських бушменів, і різкі, дзвінкі приголосні німецької. У міру вивчення англійської мови вони втрачають цю здібність, і Луїс про себе відзначив (і то не вперше), що дитинство — це час забування, а не навчання.