Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

згір’ях і в долині не фінікові. Втамував голод плодами динного дерева, запашними й солодкими — просто нектар, справжній дар Бога, Бога маронітів.

Достиглі кажа всіювали землю під деревом, у затінку якого він сховався. Вибирав плоди, сміючись із самого себе, голісінький здоровило: згадав, як малим хлопчаком збирав фініки: уже тоді він вигнався зростом, таке собі вайло. П’ятнадцять років минуло від його від’їзду. Кислий, терпкий смак кажа такий несхожий на ніжний і солодкий смак стиглих фініків, обидва ці плоди Всевишній створив людині на втіху.

Вірувати й припоручати себе Богові Фадул навчився у дядька Саїда Абдали, маронітського священика, відомого своєю мудрістю й апетитом. До нього приходили за порадою ходаки, приносили йому фініки й виноград, і він, залагоджуючи сварки та сповіщаючи про види на врожай, їв те все жменями; фруктовий сік аж котився по його довгій чорній бороді.

За ці п’ятнадцять літ він так змінився, що дядько його не впізнав би, думав Фадул, поглинаючи одну за одною кажа. Змінився зовні й всередині, воліє їсти кажа, а не фініки, та й винограду йому не треба — досить кажа; їсти їх прив’яленими просто насолода. У цих дрімучих нетрях він народився вдруге, малий хлопець назавжди лишився за морем.

З Божого призволу людині відпущено порівну клопотів і розваг, сліз і сміху. Яка насолода сидіти отак у вечірню прохолоду, смоктати кажа, слухати щебет пташок і стежити за їхнім пурханням; таке барвисте оперення розмалював сам Бог. Спочивати від кількатижневих трудів, від нескінченних мандрів, від постійних небезпек у дорозі; мандрівний крамар не знає ні неділі, ні свята. Богові вгодно, щоб він заблукав, дістав перепочинок, передишку для тіла й душі.

Чому б не лишитися тут назавжди, в цій ідилічній долині, як оці ящірки, що вигріваються на сонці, каланго і тейю — пеони привчили його до м’яса тейю, ласувати ним, аж облизуючи пальці й губи. Поживи тут вистачало, дичини і плодів, соковитих жака, чиста вода била просто із скель, справжній тобі рай. Фадул Абдала сміявся густим і гучним сміхом, трусився своїм тілиськом, лякаючи папуг і ящірок: цьому раю бракувало тільки одного — жінки.

І відразу спала на думку Зезінья Пальма: о цій порі вона саме наставляла йому роги в Ітабуні. Адже не вимагатимеш, щоб вона наділа пояс цнотливості тільки тому, що він залишив їй, як свідчення любовного шалу, дві асигнації по десять мілрейсів[22] і люстерко в рамці — милуватися на себе й зітхати. Зітхати? Вона розсміялася йому в обличчя:

— Бісів Турок, жерун сирої цибулі?

— Не Турок, а Великий Турок, моя одаліско, твій повелитель і твій раб… — На компліменти він був мастак, от тільки акцент у нього жахливий.

2

Йому так сподобалася місцина, що він навіть там заночував. Назбирав ломаччя, розпалив вогнище — гадюк відлякувати — і простягнувся, в спідніх та сорочці, на купі сухого листя. Не спалось, хотілося мріяти. Біля річки закричав бугай — ось-ось зійде місяць.

Фадул прибув у Бразилію п’ятнадцять років тому з наміром розбагатіти. Розбагатіти — це мета кожного, а для цього Господь наділив людину волею і розумом. Одні суворо дотримуються Божих заповідей, збивають маєток і живуть у достатку, інші зазнають поразки. Легкодухі, дурні та ліниві. Узяти хоча б отого покериста, що постійно грає в ільєуському готелі Коельйо: зухвалий, меткий, дотепний Алваро Фаріа при бажанні міг би стати полковником, як його брат-мільйонер, власник маєтків і будинків. А натомість зостався гультіпакою, волоцюгою, в нього ні кілка, ні дрючка, живе чим бог пошле. Якби не багатий стіл братика Жоана, не везіння в грі, грі, треба сказати, нечистій і нечесній, якби не дотепність, що виявлялася в постійному махлюванні, він би давно поклав зуби на полицю.

А Фадул гарував, як віл, никав гущавиною, де його могла вкусити змія, причепитись якась зараза чи наздогнати куля або ніж злочинців, холоднокровних убивць. У цьому ходячому гендлі револьвер, дарунок капітана Натаріо, важив не менше, ніж набита всякою всячиною валіза.

Розбагатіти він не розбагатів, де там. Навіть ще не осів, як мріяв, торговим домом в одному з численних виселків, що виростали слідом за какаовими плантаціями на шляхах руху отар і гуртівників. Проте й нарікати не міг: заощадження помалу збиралися. Особливо відколи став лихварювати.

На небесних просторах Яскріли зорі. Фауд Каран, ітабунський книгогриз, нашпигований знаннями, як півдюжини адвокатів, — це він охрестив Фадула Великим Турком, побачивши в оточенні краль, — казав, що зорі тут не такі, як на Сході, їхній батьківщині. Що ж, може, й так, але яка різниця: всі зорі однакові, чудові й далекі самоцвіти; от би один такий землянинові. Зате ось місяць, відбитий ген у річковій воді, один і той самий, тут і там: медаль з тьмяного золота, бач, який жирний та жовтий, і на ньому святий Георгій топче своїм коником змія. Згаданий Фаудом Схід, отчий край, загубився в далечині; щоб потрапити туди, треба на кораблі перепливти море з краю в край. Зорі тут інші, плоди теж, але це байдуже: для нього кажа кращі за фініки, та й ці зорі прихильні до нього.

Далекий і забутий отчий край. Фадул Абдала, у пансіонах повій Великий Турок, у поміщицьких садибах Турок Фадул, у бідняцьких халупах сеу Фаду, знав, коли їхав сюди, що назад нема вороття. Всі сльози він виплакав на емігрантському судні. Він їхав не просто в іншу країну, в інші географічні широти, він здобував нову батьківщину. Якщо цього з народження і по крові ліванця звали турком, то тільки з невігластва; при неупередженому підході місцеві люди давно б проголосили його щирим баїянцем.

Вітчизна — це той клапоть землі, де ти працюєш, де сумуєш і радієш, де з шкури пнешся, аби заробити собі на прожиток і звести торговий дім і житло. Опинившись сам на сам із ніччю й зорями на цьому закинутому бівуаці, куди його привела десниця Божа, Фадул Абдала визнає і приймає нову батьківщину. Прийшов він на світ не тут, охрещений теж не тут. Але то пусте, дрібниці; головне — не де ти народився, а де помреш, а він у землю ляже в какаовому краю. І не в таку могилу, як на тутешньому цвинтарі без горбків — хто тут похований, коли і чому? О! Особисто його поховають у гробниці, як лорда, під мармуровою плитою з золотим написом. П’ятнадцятирічним підлітком прибув він зі Сходу, щоб стати мужем, бразильцем.

3

Знову вернувся Фадул у цей куточок лише через