Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

за двадцять чотири дні. Може, пані Кліке замовить за нього словечко…

Увечері він вийшов у двір подихати свіжим повітрям гір, яке позавчора так освіжило його. Ходив сюди й туди. Коли втретє вступив у тіні, сарая з агрегатом, щось іззаду вдарило його по голові, і він упав, як підтятий.

Опритомнів Ота під холодним струменем води, яку хтось лив йому на обличчя.

— Це я, Сліман, сіді. Нам треба мерщій тікати!

Ота чув тихий голос, проте нічого не розумів. Страшенно боліла голова, і він не міг її підвести.

— Це я, Сліман, сіді. Ібрагім хоче тебе вбити. Тобі треба негайно тікати!

Тільки тепер він усе зрозумів.

— Ні. Він не вб'є мене.

— Зате мене уб'є напевно! Закатує на смерть!

— Не закатує!

— Закатує! Повір мені, сіді!

Ота не знав, вірити йому чи не вірити. Не знав нічого і відповідав чисто машинально. Голова в нього розламувалася.

— Ще води, — попросив він.

Сліман побіг, і в дворі запала незвичайна тиша. За хвилину хлопець повернувся, й знову стало тихо, тільки вода поволі текла на Отині щоки, наче боялася, що сполохає тишу. Ота сів.

— Мене закатує, а тебе вб'є, — шепотів Сліман. — Я втік з барака й шукав тебе, сіді. Я бачив, як він підкрадався до тебе з чимось у руці й ударив.

— Він не вб'є мене.

— Нам треба тікати, — повторив Сліман.

Нарешті Ота побачив його — маленький, тонкий силует на тлі ясного неба. Мов прутик, який підіймає руки.

— Нам треба тікати!

— Кому? — запитав Ота. — Нам обом?

— Так. Принаймні мені, — сказав Сліман, — Він чатує на мене. Тепер у нього більша, важча палиця. Навіщо ти це зробив, сіді!

— О боже… — зітхнув Ота.

Голова боліла. Так їй і треба. Вона завжди його підводила. Завжди все заварювала. Так їй і треба, хай болить.

— Куди ти хочеш тікати?

— Додому, — ~ прошепотів Сліман. — Я знаю туди дорогу.

— Чого ж ти не втік раніше?

— Я ждав тебе, сіді.

— Ні. Я маю на увазі раніше, ще тоді, коли Ібрагім тебе не бив.

— Я боявся, сіді.

— А тепер уже не боїшся?

— Боюся. Він мене закатує.

Ота раптом пригадав дві тополі перед рідною хатою, на які він здирався, коли був такий, як Сліман.

— Чого я маю тікати з тобою?

— Бо він тебе вб'є!

— Я не боюся.

— А я боюся. Навіщо ти це зробив, сіді!

— Що ж, тоді ходімо зі мною, — сказав Ота і підвівся.

Він був наче п'яний. Були п'яні і ноги, і голова. Але голова ніколи ні про що не думала. «Навіщо ти це зробив, дурню!»

— Ходімо, — повторив Ота. — Переночуєш поки що у мене. А вранці побачимо.

У нього був невиразний план. Уранці він піде із Сліманом до пані Кліке і спробує вплинути на її почуття. Хай вона щось зробить із хлопцем, може, хай одішле його додому, а для нього, для Оти, хай випросить у чоловіка другу половину тієї клятої банкноти. Тоді він спокійно піде собі геть.

Він постелив Сліманові на підлозі, дав йому одну свою подушку.

— Спи спокійно.

Собі приклав до голови мокрий рушник. Рани не було, проте голова ще боліла; Ібрагім, мабуть, ударив мішечком з піском, але вдарив слабо, якщо, звичайно, хотів його вбити. Ота почав роздягатися. Тільки тепер помітив, що Сліман. приніс із собою клуночок, загорнений у стару мішковину.

— Що це в тебе?

— Харчі на дорогу.

— Де ти взяв?

У цю мить хтось натиснув на ручку дверей, а тоді тихо постукав.

— Хто там? — запитав Ота.

— Це я, Густе, — прошепотіла пані Кліке за дверима.

Ота на секунду завмер, не знаючи, що робити.

— Ви мене чуєте, Густе?

— Чую, мадам.

Він ступнув до дверей. Повернув у замку ключ і відчинив. Пані Кліке була в шовковому халаті, обшитому стрічками. Опустивши очі, вона прослизнула в двері.

— Я прийшла, Густе…

І затнулася. Побачила Слімана, й на обличчі в неї застиг вираз подиву.

— Що… що це?! Араб у моєму домі?!

Вона вискочила, мов ошпарена, і, хрестячись, побігла коридором.

Ота кинувся за нею:

— Цей хлопець дуже нещасний, я вам усе поясню…

— Замовкніть! Приводити сюди арабів! Мій чоловік одшмагає вас батогом! А я дурна… — Не тямлячи себе від люті, вона обернулась і вдарила його кулаком в обличчя: — Cochon![31]

Ота конвульсійно засміявся. Повернувся до Слімана.

— Ходімо, Слімане. Буде найкраще, якщо ми вирушимо в дорогу негайно.

Ота поскидав у рюкзак речі, туди ж поклав Сліманів клуночок з харчами. Вже виходячи, щось раптом згадав, витяг із кишені половину п'ятсотфранкової купюри й кинув її на стіл. Натомість узяв із шафи бінокль і книжку про Марокко.

5

Вони пішли пістом, проте не на північ, куди Ота їздив по продукти, а в протилежний бік.

— Там наш дім, сіді, — сказав Сліман. — Мій батько тобі дуже зрадіє.

Але щось це не було схоже на шлях до радісної мети. Вони викралися з маєтку, наче злодії, ховаючись у тіні, боячись вийти на світло, яке кидала лампочка, що висіла над центральним входом. Зупинилися тільки тоді, коли лампочка позаду стала маленька, мов вогник сигарети.

Відтоді, як пані Кліке постукала в двері, а потім утекла, хрестячись, минуло щонайбільше двадцять хвилин. Та за цей час усе невпізнанно змінилося — не було вже ні білої кімнати, ні ліжка, ні надії на сніданок… не було нічого, хіба кілька франків у кишені, книжка про Марокко, червона шматина з фотографією здивованого араба й конверт із фотографіями такого ж здивованого Оти Скали біля уявного стерна. А поруч коричневий хлопець і на шиї бінокль. І ще ніч. Непорушна, мов із скла.

Ці три чи чотири франки — пам'ятка про Монді Перрейру й Фавлера. Цей бінокль — пам'ятка про Кліке. Фотографії біля несправжнього стерна — пам'ятка про давнє Отине хлоп'яцтво, а ця фотографія в червоній шматині — пам'ятка про страшну ніч. Він був весь переповнений пам'ятками й при цьому не мав нічого. Тільки свідомість того, що прямує серед скляної порожнечі кудись у глиб Марокко. Тільки смішну думку, що хтось назвав би це пригодою, може, навіть він сам, коли б прочитав усе в книжці, а не відчув на власній шкурі. Страшенно комічна ситуація. Мов картина на полотні, коли дивишся на неї здалеку; а підійдеш ближче — і бачиш тільки безформні брудні смуги.

Згнітивши серце, Ота усвідомив, що знову йде туди, звідки втік після тієї страшної ночі в Каса, йде назад, до місцевих, може, ще бідніших, ніж ті, що в Каса.