Читати книгу - "Повний місяць"

коментуючи. Левченко ж свідомо не повертався до сліду від укусу — хоча б через небажання збивати себе й Нещерета з пантелику.

Вкотре уявивши роздерті місця так, ніби дивився впритул, Андрій категорично відкинув припущення про хижака чотирилапого.

Діяв двоногий.

Ким би він не виявився.

І ось тепер — остаточно він, без жодних середніх родів. Якщо дійсно орудує чудовисько, воно має людську подобу. Кусає своїми зубами чи застосовує незрозумілі поки що пристрої, аби нагнати додаткового страху — з'ясується. Але ось факти на користь версії, котра вже перетекла в глибоке переконання.

Убивця спершу збиває жертву з ніг. Потім — оглушує чи придушує можливий опір в інший спосіб. І тільки тоді пускає в хід, скажемо поки так, щелепи й зуби.

Приймається.

У такому разі казки про перевертня можна й треба забути. Проте вимальовується інший персонаж — хтось сильний та зовсім безумний.

Живе в лісі. Нападає на випадкових людей без видимої причини. Не переслідує, здається, жодної мети. Звісно, дуже вчасно знешкодив трійцю бандитів. Хоча Левченко схилявся до думки, що втікачі самі нарвалися на несподіваного ворога. Він не полював на них навмисне.

А тоді увійшов у смак. Вибрався зі свого не визначеного поки сховку, аби підстерегти капітана Сомова. Втім, навряд чи він чекав саме Сомова — міг просто шастати нічним Сатановом. Хтозна, раптом робив це щоночі. І лиш уперше за весь час нарвався на випадкового перехожого — чи, навпаки, піддатий капітан наскочив на нього. Як би там не було, цей напад виявився фатальним. Принісши разом із загибеллю начальника відділу НКВС безліч серйозних проблем…

Пальці перекрутили олівець вістрям донизу, стиснули.

Згори аркуша Левченко намалював півколо, закрив середину широкими штрихами. Так окреслив ліс. Знову примружившись, згадав місця, де знаходили загризених сатанівців раніше. Наніс їх на свою імпровізовану карту, намагаючись дотримуватись лиш йому одному відомого порядку. Подібна картина давно складалася в голові, Андрій навіть збирався якось прикинути її на топографічній карті місцевості. Та з чистого аркуша все сприймалося трошки інакше.

А саме: тіла виявляли в різних місцях. Але — в одній частині лісу.

Тій, яку Левченко бачив щодня, проїжджаючи або проходячи пішки повз залишки давньої брами.

Затято прикусивши губу й зовсім по–дитячому шмигнувши носом, Андрій з'єднав уже поставлені жирні крапки лініями. Потім намалював одну велику, спільну, повів далі по аркушу. Накреслив прямокутник — місце, де сидів зараз сам, і де знайшли тіло медички Люби. Хоч вийшло примітивно, ні на що не схоже. Геометричні фігури, намальовані безнадійним двієчником, і сторонній тут не розбереться. Та Левченкові результат видався більш, ніж красномовним.

Уявивши собі місця нападів та розмістивши їх на малюнку, переконався: якщо в нього існує лігво, стежка туди веде звідси. Від залишків древнього муру — вглиб лісу. Тут кругом — його територія. Можливо, моторошний нападник навіть помітив її, чи, принаймні, вважає, що помітив. Якби це було не так, усякий раз виходив би з лісу в інших місцях, у цьому Андрій вкотре переконався.

Таких збігів не буває.

Вбивця бродить десь тут. І не просто вештається — хтось або щось його саме на цій території тримає. Можливість нападати на людей, гризти горлянки й тікати? Навряд. Ким би не виявився тутешній страшила, він не позбавляв людей життя, аби прогодуватися. Шматки з тіл у жодному випадку не вигризав, отже, про людожерство говорити не слід.

Але ж якщо це живе створіння, хай безумне настільки, що полює на собі подібних, воно повинно чимось харчуватися. Явно не святим духом. І точно не лісовими дарами, грибами та ягодами. Кору з дерев теж навряд чи здирає своїми на диво гострими зубами.

Задоволений собою, Левченко намалював жирну пряму стрілку, котра тягнулася зі сторони Сатанова, впираючись вістрям у бік лісу та цілячись далі, вглиб.

Його годують.

Із двоногим, котрий втратив розум і, ймовірно, уявляє себе у своєму запаленому мозкові вовком, хтось підтримує постійний зв'язок. Носить йому харчі. Та з причин, поки не відомих Андрієві, не заважає — чи не може перешкодити — нападам на людей. Убити цього нещасного — по–іншому Левченко тепер відмовлявся називати лісового мешканця, — у того, хто ним опікується, чомусь не піднімається рука.

Коли зринає така версія, першою на ум приходить жінка.

Саме жінку Андрій бачив у цій частині лісу невдовзі після загибелі Люби.

Тоді він ще подумав, яка ж вона смілива, нікого й нічого не боїться. Нині ж така безпечність отримала цілком логічне пояснення.

Вона, вдова Катерина Липська, нічим не ризикує й за своє життя не труситься.

Бо чи не єдина в Сатанові знає: їй у цьому лісі ніхто й нічим не загрожує.

Навпаки! Левченко дозволив уяві розгулятися далі, машинально замальовуючи свою схему колами неправильної форми, обводячи ними крапки, прямокутники та стрілочки. Ніхто тут припустити не годен, що Липська має такого сильного, безжального та відданого водночас охоронця — а жива істота, якою вдова опікується, поза сумнівом віддана жінці цілковито й безмежно.

Якщо, знову ж таки, всі припущення вірні, Катерина, знає, про те чи ні, володіє зброєю неймовірної руйнівної сили. Варто лиш вказати годованцю на того, кого вважає своїм кривдником — і порве відразу, навіть не задумуючись.

Згорнувши змальований аркуш, Андрій заховав олівець у планшет. Потім дістав папіросу, стиснув губами, витягнув запальничку, видобув вогонь. Підпалив плід власних роздумів, підкурив від вогню. Дочекався, поки догорить, тоді кинув на землю.

Випростався. Розтоптав попід носаком чобота.

Уже знав, що робитиме. Здавати вдову Липську не збирався. Але поговорити по душах із нею слід. Пояснити, що чекатиме її земляків від навали енкавеесівців. І спробувати витягти жінку на відверту розмову.

Чомусь Левченку здалося — у нього все вийде. Тепер ним керувала розважлива й холодна впевненість.

Мотоцикл заревів. Андрій стиснув «роги» керма.

Зараз тримав курс на розв'язку.

3

Липська була в себе в дворі.

Не сама — поруч стояла Лариса Сомова. Жінки, занурені в свої розмови, навіть не повернулися на ревіння мотоциклетного мотору. Та коли Левченко загальмував біля напівзруйнованого паркану, глянули в його бік синхронно, немов змовились. Далі, в глибині двору, вовтузилися хазяйський Боря та Юрко, син Лариси. Цей десятирічний хлопчик за неповний рік устиг втратити двох батьків, рідного та вітчима. Пацани бавилися з сірим цуциком. Песик радісно дзявкотів, видно, подобалося гратися. На фоні тривожних жіночих лиць задоволене вищання чотирилапого виглядало буденним та недоречним водночас.

Андрій заглушив мотор, зліз із сидіння. Зрозумівши — гість до неї, Катерина машинально поправила солом'яного кольору волосся, потім — відразу закрила