Читати книгу - "Зозулята зими"

запасливий! Поки потрібна лишень інформація. Тільки більш-менш повна. Ну, ще там можна допомогти, якщо просто на очах її вбиватимуть, ґвалтуватимуть чи викрадатимуть, га?

— Знаєш, чому я не люблю мати справу з жінками? — він поступається.

— Думаєш, мене це справді цікавить? — моє здивування щире.

Він втягає повітря скрізь стиснені зуби. І прохає, саме прохає, а не наказує:

— А зараз просто щезни, гаразд? І не відсвічуй поки, якщо зможеш. Не знаю, як ти там із голодом впораєшся, але теперечки можуть вчепитися у найменший твій прокол… Дорогу бажано переходити на зелене, домовилися? Але й до параної не скочуйся. І ще одне: я своє слово тримаю, хай і про нашу спільну приреченість — то правда, тож зроблю, що можу.

Уважно вислуховую інструктаж, киваю в потрібних місцях. Мовчки на клаптику паперу записую номер свого мобільного. І так довела хлопа балачками та списками, хай трохи заспокоїться. Потім ввічливенько прощаюся, типу, гуд бай, і прошкую до дверей.

— А, ледь не забув. Якщо у твоєї знайомої подруги — новий номер мобільного, тобі повідомляти, чи це — не принципово?

На мить завмираю, так і не розвертаючись на оклик. Ше-ет, вміє бити під дих, гад. Однак кидаю, байдуже зронивши:

— Та повідом, хай. Хоч це і не принципово, але, хто знає, може, згодиться.

Прикриваю двері, але слух у мене гострий, тож чую іронічне хмикання. За фінальну репліку, схоже, «Оскара» мені не присудять. Бо майже за Станіславським — не повірили!

Василь

Оті СМС-повідомлення, вже не кажучи про ммс-ки й інші бздури, вигадав якийсь довбень, не інакше! Телефон має дзвонити, а не займатися чортзна-чим. Переконати мене в іншому ніхто не зміг. Тож «усі свої» не марнували часу і набирали мій номер. А всяка дурнувата реклама від оператора й, дуже рідко, випадкові повідомлення від потрібних сторонніх миттю безжально стиралася: не люблю бруду. Так було до цього року, коли геть все перевернулося догори дригом — так, що й досі не збагнути, де голова, а де ноги. Он, тільки-но перший місяць зими закінчився, а в пам’яті мого мобільного аж два повідомлення. Перше — нагадування, що я безробітний, тобто занесений до чорного списку в нашому місті. Хай знову маю роботу, але таке не стирають: я не надто злопам’ятний, просто деякі образи варто записувати. На майбутнє. Як нагадування та попередження! Друге повідомлення отримав співгодини тому, але, щоб згаяти час, перечитую ще раз: «Лондонський літак запізнюється на півгодини. Ти там обережніше, гаразд? І ще, спасибі за все…» І який висновок із такого геніального тексту маю зробити? Що новий шеф має мене за дурня, який зручно прилаштувавши машину на зупинці «для своїх» біля самого аеропорту, не дотумкав, що варто перевірити: чи не затримався потрібний літак? І то мене повчає той, хто сам ніяк не привчиться перед вхідними дверима запитувати: «Хто там?», — перш ніж ті двері на дзвінок відчиняти?

Дивно, але моє роздратування нещире. Навіть дозволяю собі легку посмішку. Добре, що водій відійшов до іншої машини з хлопцями з нашої охорони, то й нема кому здивовано зиркати. Уявляю собі, як шеф підкреслено дбайливо вирівнює стоси паперів на столі. При цьому виглядає ледь знічено: функції «перехопити вже відправлене повідомлення й завернути його назад» на жодному айфоні нема. Розбиту чашку з кабінету вже прибрали, можливо, й клятої зіпсутої картини пощастило позбутися (а добре було б!). Ні сліду від недавньої істерики. Хіба що йому самому трохи соромно. То й добре, хай більше головою думає. Бо у його теперішньому стані емоції — то розкіш. Хоча, треба зізнатися: як все врахувати, то тримається хлопець (ха, аж на три роки молодший, а ще більш досвідченого інколи вдавати починає!) не так, щоб і дуже зле. Інший би, взагалі півофіса вщент розніс чи якимсь дорогим спиртним накачатися спробував… А з Олега ще й люди будуть, як виживе, звісно. Але останнє — то й моя справа тепер, справа честі, до речі… Нічого, чортівня чортівнею, а далі побачимо, чия візьме…

Ой, дідько! Поки я тут філософствував, мої пальці самі собою тикали по клавішах. СМС-відповідь — ледь не перша у моєму житті: «Будь ласка. Спробуємо прорватися», — вже блукає десь там, невидимими хвилями. Функція: «Повернути зроблене назад», — відсутня і в моєму телефоні. То хай йому грець! Звідки такі сентименти? Залізаю в список контактів і виправляю підпис «Олег» на «Олег Дмитрович». Панібратство із тим, кого маєш охороняти і хто за це виплачує гроші, ні до чого гарного не приведе. Потім доведеться розтовкмачити це і самому шефу. Зараз йому не так охорона, як і дружнє сприяння необхідне Якщо почати відверто дистанцію тримати — ще й образиться, а ображені — вони небезпечні. Хай уже потім, як усе владнається, поговоримо відверто про «тримання дистанції». Коли ж до пуття, то й раніше «Олегом» я не повинен би був його кликати — «білий комірець», як-не-як. Але дуже хотілося спробувати на вошивість, чогось був певен, що почувши не надто поштиве звертання, почне викаблучуватися. Не дочекався. Лишень — здвиг плечима. «Пофіг. Називай, як називається…» Ні натяку на спробу підставити. Тоді вперше відчув щось віддалено схоже на повагу… Довідчувався. Непомітно зблизилися настільки, що тепер в одних голоблях — хотів би, але не вирвешся …

* * *

Зиркаю на годинник. Часу до приземлення літака якраз стільки, аби встигнути ще раз оглянути зал для прибулих: досить несподіванок від цього міста. Ну, хай я перестраховувач, але охорона панночки Ірини Мстиславівни, неповних дев’яти років від народження, може стати найвідповідальнішою справою у моєму житті.

Вилізаю з машини. Киваю хлопцям, що мирно теревенять біля пристойного, але непримітного мерсу коло виїзду з площадки. Недбальство миттєво зникає із їх поз. Водії обох авто без поспіху і нагадування опиняються на місцях. Ледь косую на Дмитра, що аж їсть мене очима. Чомусь аж надто вислуговується, тримається так, мов увесь час чекає, що я йому тотальну перевірку салону влаштую, залізши навіть до аптечки і поцікавившись, чи щось там не протерміновано. Невже встигли нашугати, поки Мстислав Маврикійович до лікарні не втрапив, а чи в житті такий слабохарактерний? Доведеться, певно, потім поміняти на когось більш надійного.

Один із охоронців суне за мною, інший залишається на місці. Та знаю, що за кілька хвилин він буде майже біля входу до аеропорту — якраз там, де не дуже впадатиме у вічі, але встигне зреагувати на погук.