Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

здавалось, обпікав груди. Вирішила, що під час обіду, коли комендант і Штеккер поїдуть, подзвонить Карлу і умовиться про побачення — він зрозуміє, що у неї важливе повідомлення, і зустріне її.

Ледь дочекалась обідньої години, викликала машину для майора Шумахера і заклопотано схилилась над паперами, вдаючи, що не встигла виконати всю роботу. Зараз рипнуть двері й через приймальну коменданта пройде фельдфебель Штеккер — літній сивий чоловік з втомленим зморшкуватим обличчям. Зупиниться біля її столика, запитає про здоров’я чи трохи пожартує — і піде до їдальні. Двері вже риплять, та кроків фельдфебеля не чути. Катруся, не підводячи голови, закладає до машинки аркуш чистого паперу.

— Фройляйн Кетхен, зайдіть, будь ласка, до мене, — чує ввічливі слова Штеккера.

— До вас? — перепитала здивовано.

Фельдфебель стояв на порозі і дивився на неї підозріливо. Правда, і майор Шумахер, проходячи через приймальну, осміхнувся їй не так, як завжди, але Катруся підсвідомо розуміє — все це їй ввижається. Нічого ж дивного нема в тому, що фельдфебель покликав її, — скільки разів так бувало, — а йде, немов по вузенькій кладці через безодню…

Штеккер запросив Катрусю сідати, вийшов до приймальної, замкнув вхідні двері.

“Для чого це?” — хотіла запитати Катруся і глянула — на фельдфебеля, певно, з переляком, але той не звернув на це уваги. Сів на стілець поруч і запитав:

— Фройляйн Кетхен, де третій примірник оперативного зведення, яке ви передруковували вранці?

Катруся відчула, як зупинилося в неї серце. Губи затремтіли, і в грудях похололо. Та все ж знайшла в собі силу висловити образу:

— Нехай пан фельдфебель не жартує так недоречно. Я знаю, що таке таємні документи…

— Тим гірше для вас, коли ви розумієте, що таке секретні документи. — Штеккер витяг з шухляди стола два аркуші копірки, підняв їх так, щоб просвічувались. — Шрифт вашої машинки…

Катруся вже знала — виходу нема, та… все ж спробувала:

— Певно, аркуші копірки злиплись, а я не помітила…

— Я не експерт, — посміхнувся фельдфебель, — але ж бачу, що на одному з аркушів шрифт не такий виразний, як на іншому…

Катруся мовчала.

— Не знаю, як це сталось… — мовила розгублено, усвідомлюючи, що говорить дурницю, але не могла придумати нічого кращого. Була впевнена — зараз він подзвонить по телефону, прийдуть гестапівці. Вони відразу знайдуть цей папірець, який пече й пече, наче жарина…

А коли спробувати викинути його? Марна затія, бо копірка повністю викриває її… Вони відразу зацікавляться всіма її знайомими. І щонайперше — Кремером. Боже мій, чому вона відразу не подумала про це? Так, вони запідозрять його — адже ж за проханням Карла її рекомендували комендантові…

Серце обірвалось. Катруся заплющила очі. Вона не жаліла себе — їй вже не було страшно. Червоними плямами запашіли щоки. Дурне дівчисько! Так і подумала про себе — дівчисько. Таку справу зіпсувала через свою, дурість і необережність. Скільки разів тобі казали — нема в твоєму ділі дрібниць, думай про все. Думай над кожним кроком. А вона залишила копірку і вийшла…

“Слід попередити Петра”, — подумала і відразу збагнула, як це зробити. Зараз треба відвернути увагу фельдфебеля. Потім три кроки, і вона у приймальні — необхідно лише причинити двері й накинути клямку. Штеккер замкнув вхідні двері — вона не зможе врятуватись, та подзвонити Кремеру встигне.

Катруся вдала, що їй важко дихати.

— Налийте мені води, — попросила і, коли фельдфебель повернувся до неї спиною, кинулась до дверей.

— Ви не зможете замкнути мене, фройляйн Кетхен, — зупинив її Штеккер. — На клямці замок, а ключ у мене…

Дівчина ледь не розплакалась. Прикусила губу, стала, спершись на одвірок, з ненавистю дивилась на фельдфебеля.

— Що ви від мене хочете?

Замість відповіді той зім’яв копірку, кинув у попільничку й підпалив. Це було так несподівано, що Катруся на якусь мить затулилась рукою. Нічого не розуміючи, дивилась, як звивалися у полум’ї чорні аркуші.

Згас вогонь, і нічого не залишилось — навіть попелу, лише сірий порох на дні попільниці. Штеккер здмухнув його у вікно.

— Я хотів би, щоб ви були обережніші, фройляйн Кетхен, — сказав. — І не припускались більше таких помилок.

Дівчина мовчала. Що це? Дешева провокація, уміло розіграний спектакль чи справді попередження друга? Вона розгубилась — все сталось так несподівано…

— Тож ви подумайте над цим, а я пообідаю, — посміхнувся Штеккер. Повільно попрямував до виходу.

— Хто ви? — мовила Катруся. чужим, хрипким голосом.

— Фельдфебель Штеккер, — повернув той сиву голову.

— Не те… Я хотіла запитати, хто ви… Ну, чому ви так вчинили?

— А ви як гадаєте? — Штеккер дивився на неї поблажливо.

— Не знаю, що й думати, — відверто призналась Катря.

— Можливо, я на вашому місці також не знав би, — відповів він. — А ви подумайте. Іноді це буває дуже корисно…

І вийшов.

Катруся заклала чистий аркуш паперу в машинку і довго сиділа непорушно. Вона знала лише одне — треба порадитись з Петром. Коли це й провокація, ще одна зустріч з Карлом нічим не загрожує йому — адже про їхні стосунки все одно знають у гестапо. Подзвонила Кремеру і умовилась зустрітися після роботи.

Карл вислухав схвильовану, уривчасту розповідь дівчини й наказав Галкіну:

— Їдь-но, Федю, за місто. Тільки не поспішай, думатимемо…

Коли виїхали за околицю, попросив Катрусю:

— Дай мені цей папірець.

— Який? — не зрозуміла. Збагнувши, почервоніла, на мить одвернулась — і подала йому аркуш паперу. Карл уважно прочитав.

— Ти впевнена, що це не фальшивка?

Дівчина замислилась.

— Ні, — відповіла. — По-перше, тут підтверджуються деякі вже нам відомі факти. Наприклад, про передислокацію п’ятдесят сьомого танкового корпусу в район Одеси. А також дані про наявність на вузлі паровозів і вагонів… Все в основному сходиться. Вони ж не знають, що нам відомо, а що — ні, і десь би неодмінно помилились, коли б сфабрикували зведення.

— Логічно, — мовив Кремер, щось обмірковуючи. — Отже, документ не фальшивий. Давайте подумаємо, чи є потреба передавати такі відомості, коли це може спричинитись до викриття одного-двох наших розвідників.

— Вони ж можуть потім все переінакшити, — обізвався Галкін, — Ми передамо, що п’ятдесят сьомий корпус під Одесою, а він буде аж у Прибалтиці…

— Навряд, — заперечила Катруся. — Ти, Федько, завжди поспішаєш робити висновки. Краще подумав би, чи легко перекинути корпус з місця на місце!

— О! Тепер ми підійшли до головного, — обірвав дівчину Карл. — Отже, коли документ не фальшивий, гестапо не було рації підсовувати нам зведення. Навпаки, коли б вони дізнались, що зведення потрапило до наших рук, то повинні були б…

— Не вагаючись, виловити нас одразу! — кинув Галкін.

— Правильно, — сказав Кремер. —