Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

минулого, не мав часу випростатися під шаленим вітром.І тепер у ньому годі було знайти безпечне місце, тільки десь у горах, де ще не ступала людська нога. Але як бути слузі, котрий не має бажання стати паном самому собі? Найважливіше для нього — лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху. Те, що допомогло витримати Слузі з Добромиля безконечно довгий час його існування — була можливість розповісти комусь свою історію. Але не на папері, ні, а голосом. Не тими знаками, що звуться буквицями, й мають зовсім іншу мету — повчання, або й розвагу читача.Їм не ймуть віри, над ними сміються, вони призначені для зовнішніх очей, а не для очей душі.Голос шукає порозуміння. Тільки так оповідач може відчути полегкість, поповнити нестачу солі, відсутність якої доводить людей до безумства, штовхає на нерозумні вчинки. Він мав свою соляну криницю, наглухо запечатану, бо не було кому помпувати у шахту воду, рубати дрова, виварювати сіль і накладати її у топки. Самі каліки та старці, й діти, у котрих очі сиві від голоду. А для бесіди і поради — нещасний Антось, підручний ката і вічний покутник, якого ніхто не пам’ятає в лице, бо хто заглядає жебракові в очі? Хто шукає в ньому серце й душу? Тільки такий, як він: відлучений від світу людей, що пам’ятає себе на попелищі висохлого від голоду, нікому непотрібного, чужого. Не помічали в ньому ні смутку, ні дару надсилати сон і прикликати смерть. Він був для них ніхто.І коли став Слугою з Добромиля, утвердився у своєму імені, його стали шанувати. Проте, чи любили? Бо правду кажуть: як не полюбиш на брудно, то на чисто — трудно.І цілий світ такий, окрім тих добрих пастухів, що він стрів, тікаючи з Лаврова по дорозі на Добромиль. Ті люди прийняли його без страху й підозри, сміло дивились йому в очі, й вислухали б усе, бо вміли бачити у Сущому відсвіт Божественного. Хіба можна зичити Божому твориву зла? І його пронизала тривожна думка: якби Купець з Добромиля, його єдиний пан і господар наказав йому битися зі силами зла і помститись за його смерть, він не зміг би служити йому так довго і терпляче. То ж він послав його тією дорогою в той самий час, вберігши від нещастя.І зараз він з ним. Завше дбає за нього…

І з цим Слуга заснув у світлиці тернавського священика, як дорогий гість. Не тому, що щедрий, а тому, що мирний. Бо у ті часи се було важливо, коли вояки ставали священиками і ченцями. І не були вовками у своїх отарах. Майже відразу приснився йому сон. Як опускає він золоте кружало в прозору воду великої ріки, разом з шовковим шнурком, яким коливає невидиме джерело, що б’є з-під землі.Тому прокинувшись, не здивувався, що більше немає в нього оберега. Навіть втішився, бо ніколи не вважав його своїм. Зрештою, служив Купцеві з Добромиля, котрий опікувався вуликом, у якому жило небагато золотих бджіл.

Добромиль, 1949

Коли Слуга вийшов, Олексій Іванович деякий час сидів нерухомо. «Ще рано їх будити, — думав головлікар, — треба зачекати. Хіба що понесуть Ілька потаємним ходом». Він зовсім не відчував полегкості від того, що лікарня позбудеться страшної небезпеки. Тільки якусь нелюдську печаль і порожнечу. Він простягся на ліжку, щоб випростати спину, і одразу полетів у якусь діру, супроводжуваний протяжною урочистою музикою.

«Се смерть?» — запитав у неба лицар галицький Судислав. Найбільше він шкодував, що не взнає, кого народила його Мелася: сина чи дочку. Свого тіла він давно не відчував, закопаний у землю по саму шию. Він хотів покликати свого служку, Олелька, та згадав, що того не закопали, а повісили на дубі, зовсім ще хлопчину., і ті два дні, доки він віддавав тепло власного тіла землі, бідолаха гойдався на вітрі. Як тільки боярин розплющував очі, бачив босі ноги, для яких батько й мати не пошкодували сап’янців. Коли Судислав скошував очі, то зліва бачив голову Ярослава, а десь позаду були Юрій і Беринда. Вночі земля вкривалась інеєм, ніби з неї виступала сіль. Дружинники лежали порубані коло копиці з торішнім сіном, по яке так і не прийшов господар, п’ять його найліпших воїв. Ранкова сірість розвіювалась і сонце знову сліпило очі, піднявшись над горою.» Чому я досі живий?» — дивувався Судислав.- Інші померли і мені пора.» Від найменшого руху його починало душити. Нестерпно боліла голова, від чого ранок набув кривавої барви. Усе частіше він впадав у безпам’ятство і тоді плавав на водах, котрі не вгамовували спраги.

Світ оточив галявину стіною байдужості й страху. Лицар не бажав йому такої ганебної і довгої смерті — бути похованим живцем. Пощо було його заривати? Щоб проріс? Але сІм’я чоловіче проростає у жіночому лоні, а не в землі. Коли він розплющив очі, сонце не встигло увійти в них пекучим болем, бо його затулила темна й висока постать Купця з Добромиля. Судислав хотів щось йому сказати, але не знав що. Купець вийняв ніж, розітнув собі зап’ястя, сів на землю поруч із головою лицаря й мовив:

— Пий, брате, і будеш жити так довго, скільки захочеш!

— А ті? — повів очима Судислав.

— У мене не вистачить крові на всіх. Та й мають вони синів, а твоя жона вмерла при пологах разом з дитям.

Судислав почав пити кров, чуючи у вухах пісню життя. Але й жаль було йому бояр, що конали в землі, як і він. Ні, вже сконали, не переживши зимної ночі.

— Не бійся, пий ще. Я поспішав, але не встиг.

«Ти ніколи не встигаєш», - подумав гірко Судислав.

— Доста з тебе! — сказав Купець і відняв руку, другою продовжуючи розгрібати землю довкола плечей боярина. Далі той почав вивільнятися сам, бо став сильнішим від чужої крові.Купець тільки перетяв ремені на руках і ногах.

— Треба перепочити, щоб кров поновилась, — буркнув Купець. — І ти поспи, брате. Тільки вибачай, що не сказав одразу: будеш тепер купцем. Нема в тебе дружини, нема дому, а воювати можна не хіба мечем. Аби лиш хотілось…

— Купцем той купцем, — згодився Судислав, якому було однаковісінько, аби лиш жити.

— Будеш Купцем з Перемишля!

— А чому з Перемишля?

— Бо там тебе ніхто не знає.І Перемишль близько від Добромиля. Спи!

Купець розстелив на траві чорну кирею й ліг, лишаючи місце для Судислава. Мабуть, купцева кров була сонна, бо колишній боярин одразу заснув, незважаючи на іней, котрий блищав довкола.