Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

егалітаризм, притаманний і московському інтелігентові і московському мужикові» (Д. Донцов. Там же).

У своїх логічних наслідках цей переділово–еґалітарний ідеал допроваджує до осудження не лише багатих, але й багатства як такого. Звідси повстав у москвинів карикатурний тип «кающєвася дваряніна». Цілком навпаки в Европі, напр., в Англії. «Багатство піднесено до значення чесноти, а бідність вважається за ганьбу. А це тому, що в свідомості англійців (також і українців. — П. Ш.) багатство є нагородою за зусилля та інтелігенцію, за розум, а бідність — ознакою того, до чого англієць ставиться з найбільшим презирством, — ознакою ледачости (Е. Boutmi. «Essai d’un psychologie politiques du peuple anglias en XIX sc.»). A москвини і це перевернули догори ногами. У них навпаки — багатство є предметом ненависти, а бідність предметом адорації (Д. Донцов. Там же).

Московська апотеоза бідности цілком логічно, природно привела до апотеози каліцтва: фізичного і морального. Европейський моральний кодекс обов’язку, чесности засуджує всякий злочин і неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «нєсчаснєнькімі», радісно цілують сифілітичного, брудного жебрака (Л. Толстой. «Васкрєсєніє»). їхня література завжди, як казав Ф. Достоєвскій, «вазлаґала вєнок на вшивую голаву масковскава мужика». Ця інтронізація фізичного і морального каліцтва, інтронізація «таржествующєй свіньї» (Д. Мєрєжковскій), це урочисте вручення булави тій «свині» для суду над здоровими, яким відтинають язики чи посилають чистити туалети (москвини гонили аристократів чистити виходки в 1918–20 pp. — П. Ш.). Це засудження європейського ідеалу праці, інтелекта–ґенія, індивідуалізму, втіленого в міланському Домі, в київській св. Софії, в паризькій Нотр–Дамі, в творах А. Дайте, Ю. Байрона, яких генія не можуть стерпіти, виховані на «камарінскам мужикє» та на фабричних «чястушках», будівничі «нового» світу. Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій ще пів століття перед приходим большевиків до влади в своїй пророчій візії писав «а том подлам рабє, а том подлам лакєє, каторий пєрвий взмастітса на лєсніцу с ножніцамі в руках і раздєрьот бажєствєнний лік вєлікава ідєала ва імя равенства, завісті і піщєварєнія» («Бєси»). В ім’я того ідеалу, що його духовими батьками є не лише большевицькі садисти, але й вся московська національна еліта від монархістів–слов’янофілів, через лібералів–вольтер’янців, каючихся дворян, народників до соціялістів–большевиків включно» (Д. Донцов. Там же).

«Побут московської інтелігенції — це правдива «мєрзасть запустєнія». Ані найменшої дисципліни, ані найменшої консеквенції, навіть зовнішньо. День минає не знати на що: сьогодні так, а завтра — як скаже надхнення; все догори ногами. Неробство, розхристаність, гомерична неакуратність в особистому житті; бруд і хаос у подружних відносинах; наївна несумлінність в роботі, в громадських стосунках; нестриманий нахил до деспотизму і цілковитий брак поваги до особистості; а перед владою то гордий виклик, то рабська покірність. За всю свою тисячолітню історію Московщина показалася нездібною засвоїти ідеї західної культури. Всі її наслідування Заходу були карикатурою: просвічений абсолютизм — абсолютизмом Джінгіс–хана; парламентаризм — родом перського меджелізму, і навіть соціялізм — червоною аракчеєвщиною» (Д. Донцов).

«Так! У нас, москвинів, все особливе; все неподібне на Европу в усіх царинах життя, у всіх відносинах. Европейських наслідків неможливо осягнути на нашому ґрунті» (Ф. Достоєвскій).

«Московська засада рівности має ще й інші наслідки. І московський мужик і московський аристократ (граф Л. Толстой) вважають всяке піднесення одиниці над юрбою за смертельний гріх. Піднесення матеріяльне — багатства, піднесення інтелектуальне — інтелігентність. Л. Толстой у своїх творах вперто і з насолодою провадить погляд на інтелігентів як на непотрібних людей чи пройдисвітів, що обдурюють нарід з власних егоїстичних мотивів. Як для Л. Толстого лікар, адвокат, суддя є «ат лукавава», так і для Г. Успенського каркуль, поліцай, дідич — висланці сатани, які руйнують ідилію «калєктівнава рила». Н. Златаврацкій переконаний, що всяка спроба інтелігенції піднестися вгору є зрадою народу. Г. Успєнскій розуміє, що селянин може стати самостійним лише тоді, коли піднесеться над старим рівнем абщіни. Але якраз цього московський селянин і виразник його поглядів Г. Успєнскій не хочуть. Для них ліпше вічна біда і некультурність, вічна опіка абщіни, навіть кріпацтво, аніж свобода, куплена ціною розірвання абщінних зв’язків. Звідси цілком логічно Москвин відкидає і піднесення моральне. Москвин відкидає особисту чесність (див. В. Андрєєв. «Тьма»), бо ж не сміє одиниця бути чесною, коли маса не є чесна, не сміє одиниця носити чисту сорочку, коли маса носить брудну; відкидає елеґанцію і красу, бо ж маса їх не цінить. К. Леонтьев цілком відверто каже, що особиста чесність є порожня фраза, смішна вигадка («Васток, Расія і славянство»)… «Трудна чєлавєку (с. т. москвинові. — П. Ш.) знать, што ґрєшно, а што нет; тайна тут прєвасхадящая ум чєлавєчєскій» (с. т. московський. — П. Ш.)… «Я знаю, що я падлюка, і я гордий з того, що я падлюка», — каже один з героїв Ф. Достоевского. Людина мусить бути чесною. Чому? — дивується В. Андрєєв (див.: «Тьма»). Треба віддати позичене. Чому? — питає Москвин, «не знающій ґібєльнава разлічія между тваім і маім», як свідчить Ю. Самарін.

«Цих «чому» має Москвин тисячі, бо не має в голові засади, виробленої працею поколінь, бо ж ті покоління властиво ніколи не жили. За них жила лише державна влада, влада абщіни, яка і викидала згори одиниці правила зовнішньої поведінки. Ці правила, накинуті ззовні, а нє зроджені в душі одиниці в процесі її розвитку, москвин, ясна річ, викидав на смітник при першій же нагоді. В «Европі закон, обов’язок формувалися тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися мудрецями людства невпинною працею над душею людини. В Московщині цього не було. Там ані добро, ані зло не мірялося власним сумлінням, а диктувалося згори без жодної участи одиниці… «нема у нас, москвинів, почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Отже, бачимо, що у правосвідомості навіть їхньої інтелігенції різниця між твоїм і моїм є «гібєльная», с. т. веде до загибелі» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Нові соціялістичні ідеологи московського суспільства пішли слідами старих царських. І це цілком зрозуміло і природно, бо ж ціла Марксівська наука засвоювалася москвинами власне через її матеріялістичний фаталізм та таку, як і московська, неґацію ролі особистости в історії. Література цих ідеологів намагається за всяку ціну (особливо по 1917 році) знищити всякий індивідуалізм в творчості, заміняючи індивідуальну творчість масовою, гуртовою. Для цих ідеологів не сміють існувати вожді, герої, царі, боги. Москвини ненавидять європейську літературу, мистецтво, європейську культуру загалом саме тому, що вона апотеозує визначну особистість, що представляє боротьбу одиниці за ідеали, цілком протилежні московським. Протилежні ідеали, що їх