Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

знаю, як буде з перевантаженням. Втім, думка вірна. Визнаю: радію, що ви опинилися в нашому кораблі.

— Так, Галиночко, це ціківа думка, — жваво озвався і Вадим Сокіл. — Звичайно, потрібні будуть ще складні розрахунки відносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже міцним. Але в основі ідея вірна.

От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона відчула, як рум’янець заливає все її обличчя.

Проте коли хто з товаришів і помітив щось, все одно нічого не сказав з цього приводу.

— Пішли далі? — коротко запропонував Ван Лун.

— Звичайно, — в один голос відгукнулися Сокіл і Галя.

Одне за одним вони вирушили до лісу між вогкими ще від учорашньої зливи скелями. Кам’янисте плато майже одразу поступилося місцем долині, вкритій низькою папороттю. Галя здивовано відзначила про себе: як раптово змінюється характер грунту на Венері, та й рослинність також! Щойно був сухий кам’янистий грунт, — і ось уже її гумові чоботи ступають по соковитому оранжевому листі густої папороті і навіть час від часу загрузають у товстому шарі відмерлих рослин, який устилав вогкий і м’який грунт.

— Хотів би показати вам, як рухається річка з комах, — промовив засмучено Ван Лун. — Але тепер ніде такого немає.

— Нічого, Ван, немає живої річки, зате комах узагалі досить і тут, — відізвався Сокіл.

Мабуть, навіть за умов Венери живий потік комах, який бачили під час першої вилазки Риндін і Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: наші мандрівники лише починали своє ознайомлення з природою невідомої планети. Проте Сокіл не помилявся: комах було досить усюди — і навіть значно більше ніж досить. Вони повзали, бігали і літали цілими хмарами. І часом їх дзижчання, свистіння, скрекіт і безліч інших пронизливих звуків буквально оглушали і робилися нестерпними.

Попереду, як і раніше, швидкими і розміреними кроками ішов Ван Лун. І так само, як і раніше, він тримав напоготові автоматичну гвинтівку і уважно оглядався на всі боки. Ван Лун вибирав шлях між рідким чагарником, іноді відламував гілки і складав їх хрестом. Галя розуміла, що він робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:

— Не знаю, чому не зустрічається ніяких інших тварин юрського періоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землі мали рацію… не кажучи вже про вас самого, тоді нам давно вже час зустріти ваших страховищ. Ігуанодонів і мегалозаврів, наприклад. Втім, їх немає. Лише комахи, павуки, кліщі. Не можу зрозуміти чому.

Дивно: в його тоні Галя Рижко не помічала звичайних іронічних ноток. Та й Сокіл відповідав йому так само серйозно:

— Рішуче нічого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що. Можливо, крупні тварини на Венері не люблять денного світла, як оті хижі комахи, про яких ви розповідали, і з’являються тільки вночі? Проте — навряд чи це так… Як ви гадаєте, Ван?

Відповіді він не почув, бо Ван Лун раптом спинився і підвів гвинтівку. Він прислухався, — як і решта.

Десь далеко пролунав низький дивний гул. Він нагадував гул літака — такий самий розмірений, рівний, на дуже низьких нотах. Цей гул ставав дедалі гучнішим, — і потім так само поступово почав стихати. Ось він майже завмер і зник зовсім. Трудно було позбутися враження, ніби десь поблизу пролетів великий багатомоторний літак. Ван Лун запитально поглянув на супутників:

— Що думаєте?

Певна річ, думати можна було все що завгодно, проте відповіді не міг дати ніхто. Перший могутній звук, який почули мандрівники на Венері, лишався для них загадкою, — як і багато дечого іншого.

Ван Лун вів товаришів до високої і широкої скелі, яка височіла на півдорозі до величезного лісу. Без особливих утруднень всі вибралися на неї. Ніхто не запитував, навіщо Ван Лун привів їх сюди: було ясно, що з цієї скелі відкривався найбільш широкий краєвид.

Так і було насправді. Але мандрівникам і звідси не вдалося побачити нічого дійсно нового, якщо не зважати на те, що за оранжевою смугою лісу, над яким здіймалися де-не-де гордовиті вершини велетнів араукарій і бенетитів, вони помітили далеку сріблясту стрічку великої ріки. Вона ясно вирізнялася серед червоного моря первісного лісу, що простягся аж до самого обрію. Сокіл засмучено зітхнув:

— Скільки води! Як хороше, як чудово було б нам знизитися там. Адже ж з водної поверхні можна стартувати цілком безпечно.

— І до того ж ця річка зовсім недалеко, — додала Галя. — Усього кілометрів п’ять чи десять, правда, Вадиме Сергійовичу?

— Так, по прямій — кілометрів вісім. Проте нам від цього не легше, — ще раз зітхнув Сокіл. — Астроплан туди не перетягнеш!

— А це що таке? — тривожно скинув до плеча гвинтівку Ван Лун.

Галя одразу зробила те ж саме, намагаючись не видати свого хвилювання.

Понад лісом, не більше як в кількох сотнях метрів від них над самими верхівками дерев летіла якась дивовижна істота. В неї був довгий тулуб, величезні крила, які здавалися прозорими — чи то істота так хутко махала ними?.. Вона летіла швидко, але нерівно, немов кидаючись з боку в бік. І тому її ніяк не можна було добре роздивитися. Так чи інакше, дивна істота була, очевидно, зайнята своїми власними справами, мандрівники не привертали її уваги, вона відлітала далі й далі.

Швидким рухом Ван Лун опустив гвинтівку і підніс до очей бінокль. Втім, щоб користуватися ним крізь прозоре скло шолома, треба було старанно навести фокус. Тим часом дивовижний крилатий незнайомець ніби поринув униз і зник за верхівками дерев.

Ван Лун не стримав досади:

— Не встиг роздивитися. Що це було, хотів би знати

— В усякому разі, не літак, — відповіла Галя.

— Летучий ящір, — висловив припущення Сокіл.

Як бачимо, дискусія з цього приводу не обіцяла успіху.

Ван Лун запропонував:

— Далі заглиблюватися, вважаю, не варто. Час повертатися. Давно вже ходимо.

— А чи не зайдемо ми на зворотному шляху на те місце, де ви з Миколою Петровичем встановлювали прапор? — чи то спитала, чи то попросила Галя Рижко. Їй дуже хотілося побувати біля прапора Батьківщини, який майорів над Венерою.

— Це можна, — погодився Ван Лун. — Скеля по дорозі. Тоді — пішли.

Зворотний шлях здавався значно легшим. Та це було так і насправді, бо тепер не доводилося витрачати час і сили на розчищування дороги. Не минуло й півгодини, як мандрівники опинилися на скелі, яка панувала над міжгір’ям і була увінчана червоним прапором. Сокола і Галю знову охопило хвилювання, — як тоді, коли вони дивилися з астроплана на Риндіна і