Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

особисто намагаються зачепити — ти будеш відбиватися усіма доступними способами. Винен той, хто почав перший, а в тому, щоб захищатися, нічого поганого немає. На рівні держав так само.

Були конфлікти з командуванням 54-ї бригади, які закінчились оголошенням нами голодування на полігоні Башкирівка. Після того я перейшла служити у 46-й батальйон «Донбас». Тут я стрілок. Все на рівних — живемо разом з хлопцями. Щодо побуту… Перевдягатися, звісно, намагаюсь, коли нікого немає або коли сплять. У крайньому разі можу попросити відвернутись. З особистою гігієною теж можна дати собі раду — це питання, які легко вирішуються.

Я вважаю, всім є місце в армії, коли йдеться про захист Батьківщини. Якщо будь-яка людина, незалежно від статі, виявляє бажання боротися з ворогом — треба всіляко сприяти його здійсненню. Гірше, коли такого бажання немає. Паралельно продовжую вчитися. Їжджу на сесії, пишу дипломну роботу. В університеті на мою службу реагують більш ніж позитивно: викладацький склад і ректор мене підтримують, за що я їм щиро вдячна.

Анастасія Цебринська
«Фенікс»
Батальйон «Золоті ворота»

Чому я вирішила піти на війну? Це моя позиція була — хотілося допомогти хлопцям хоч як-небудь. Я тут народилась, освіту тут здобула, і для мене це було обов’язком — піти захищати свою Батьківщину і зробити все, що я можу. Це був самий початок, 2014 рік, на той час важко було кудись потрапити. Але я дуже старалася, заповнювала анкети на вступ у різні підрозділи, куди тільки можна було, аби лиш узяли хоч кудись. І нарешті в мене вийшло. Я побачила відеоролик про батальйон «Золоті ворота», заповнила на сайті анкету. Спершу не було ні слуху, ні духу, а потім подзвонили, сказали: «Приїжджайте, чекаємо». Я довго не думала, сповістила батьків. Поставила перед фактом, що їду. Тато досить спокійно відреагував. Ясно, що його це тривожило, але він мене не відмовляв. А мама — зі сльозами на очах. Вона дуже хвилювалась, була проти, бо я — дочка. Тим більше, тоді на Сході було дуже гаряче і страшно. Яка ж мама хоче відпускати дитину на війну?

За фахом я товарознавець-комерсант, але на той час не працювала. Коли прийшла в батальйон, ніхто нічого не казав, але косі погляди були, не знаю, що вони думали. Може, що я якась легковажна чи прийшла, щоб хлопця знайти. Може, багато хто і не сприймав мене всерйоз — не знали, як я себе покажу. Може, думали, що довго не протягну. Але прийняли мене досить швидко. Ми дуже швидко з хлопцями подружилися. І дуже гарні стосунки в нас були.

Проблематично було знайти потрібні речі через мої параметри. Все було дуже велике. В мене була форма ще з Майдану — нам привозили «дубок», — вона більш-менш була мого розміру. Потім почали люди допомагати, волонтери, щось під мене знайшли. Хоча, по правді, все одно все було великувате, але нічого, так і ходила. Бронежилет мені зробили у Збаражі — батько Героя Небесної Сотні Володимир Голоднюк. Він дуже мені допомагав, і не лише мені. Із взуттям було легше — в мене 38-й розмір, але бувало, що доводилось і більші берці носити: грубіші шкарпетки і шнурки тугіше зав’язати — і нормально. Згодом з амуніцією стало легше. Але, зізнаюся, більшість часу я чомусь ходила без бронежилета. Мені постійно нагадували, щоб носила, але я надягала його лише перший час, потім ходила в розгрузці, крім днів, коли виїзди були…

Коли їхали на Донбас, я майже весь час в автобусі посміхалась. Не страшно було зовсім. Я була щаслива, що я їду туди і буду щось робити. Думок про погане взагалі не було. Коли приїхала в Щастя, виявилося, що все не так, як я собі уявляла, — я думала, буде страшніше. Гарна назва у міста, і мені сподобалося там. Ми жили біля лісу. Я готувалась до страшного, думала, що бачитиму багато смертей. Але, дякувати Богу, обійшлося, і я нікого з друзів там не втратила, і все було добре.

На базі мені виділили кімнату, хлопці допомогли її прибрати, все зайве повиносили, позабивали вікна для безпеки, і я там жила сама. Почалася служба. Були випадки, коли мене не брали на завдання. Я, звісно, дуже обурювалась — я завжди хотіла усюди, куди хлопці їдуть, завжди просилася. Але не завжди мене брали, і мене то дуже гнітило. Я це виказувала і ледь не сварилась. Була якась така своєрідна дискримінація. Хоч я розуміла, що вони переживають за мене, але хотіла бути на рівних.

Зброя мені з дитинства подобалась. Я завжди її роздивлялася, цікавилась. Часто замислювалась над тим, і командир мій покійний запитував мене, чи зможу я вбити людину. Я, звісно, йому говорила,