Читати книгу - "Українське письменство"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інша фабула, інші деталі, але канва, по суті, та сама і в повісті «Щира любов».
Героїня повісті — красуня Галочка, дочка Олексія Таранця, поважного обивателя з харківського передмістя Гончарівки; герой — Семен Іванович, офіцер, дрібний поміщик з-під Прилук. Їх кохання, як і кохання Василя та Марусі, щире, гаряче і розпочинається раптово, з першої зустрічі, з першої розмови. Перепоною на шляху коханців стоїть їх соціальна нерівність: Семен Ів. належить до панства, Галочка — «до простоти і мужичества». І даремно Семен Іванович доводить — «од писанія і так», — що «перед Богом усі рівні», що «любов усіх рівняє», — Галочка рішуче проти мезальянсу Сем. Іван. Спокій коханого, якому довелось би по одруженню пережити багацько неприємностей з боку сусід і рідні, дорожчий для неї її власного щастя. І вона виходить за іншого. «Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, — говорить вона коханому, — я їх поховала; а будемо говорити про вас… Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «вона мужичка!» та яково вам буде тоді? Всі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас…»
Сентиментального відтінку «Щирої любові» не заперечує і В. Бойко, що взагалі чомусь вважає потрібним настоювати на реалізмі Квітки. «Сюжет повісті «Щира любов», — пише він, — один з найпопулярніших літературних сюжетів в кінці XVIII і початку XIX в. «Памела» і «Клариса» Річардсона, «Нова Елоїза» Руссо, «Российская Элоиза», «Письма Эрнеста и Доравры» Еміна, «Бедная Лиза» Карамзіна — от серія популярних сентиментальних романів, до якої можна зарахувати і «Щиру любов» Квітки, цю українську «Памелу».
Але не тільки сюжети сентиментальні, — сентиментальні у Квітки і його герої. Всіх їх утворено на один і той самий спосіб, рецептуру якого так чудово окреслює Пушкін в «Евгении Онегине»: «Свой слог на важный лад настроя»… і т. і. Згідно з цим рецептом, герой і героїня чутливої повісті повинні визначатися — «душой чувствительной, умом и привлекательным лицом». І справді: Маруся в Квітчиній повісті того ж імені — надзвичайна красуня: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте… Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно… а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста…» і т. д. Що ж до Галочки в повісті «Щира любов», то про неї і говорить нема чого. Її краса дорівнюється тільки її саможертві. «Хороші зірочки на небі, та вечірня зірочка красивіша над усіми»… «Хороші, красиві дівчата» на Гончарівці, а Галочка поміж ними, як «червона рожа між маківками, як вечірня зіронька між зіроньками». Її речі, з якими звертається вона до Семена Івановича, відзначаються сильно підвищеним тоном. Недаром Костомаров, що в «Молодику» на 1844 р. підкреслював в оповіданнях Квітки «обилие чувства без сентиментальности», і той закинув Галочці певну ненатуральність («Галочка розумує так, ніби наслухалась університетських лекцій»); а дружина Квітки, Анна Григ., мусила обороняти її від нападок Плетньова, доводячи йому, що Галочка істота «земна» і цілком можлива «в простом быту»: «Я могу вас уверить, что Галочка существовала и что теперь есть в том месте, где она жила, люди, которые рассказывают о ее уме столько похвал, что они даже в песнях сохранились».
Сильно і по-сентиментальному ідеалізований і Василь у «Марусі». Подібно до Марусі і Галочки, він живе підвищеним, занадто витонченим, гарячковим навіть життям серця. Перша зустріч з Марусею справляє на нього приголомшуюче враження: він що «тільки погляне на Марусю», то «тяжко здихне і пустить очі під лоб». Його розмови з Марусею пересипані зменшеними формами: «…моя зозуленько, моя кришечко, моя перепілочко!» Цитати з Святого Письма в його розмовах межують з патетичними репліками в дусі мелодрами. Благаючи Марусиного батька віддати за нього Марусю, він кидається об землю, навколішках приповзає до ніг Наумових, цілує їх, гірко плаче і просить. Як належить сентиментальному героєві, Василь — однолюб: його серце «кого раз полюбить, з тим і умирає». На похоронах Марусі, коли приходить до нього черга кинути грудку землі на її домовину, він тремтить і падає непритомний; потім, непомічений, залишає кладовище і після кількох днів блукання попадає в монастир, де й постригається під найменням Венедикта. Любов до Марусі не покидає його і в монастирі, не дає йому остаточно «від суєти збавитись». Умираючи, він просить, щоб з ним і в труну поклали грудку землі з Марусиної могили та колись пов’язаний йому на заручинах шовковий платок. «Та як закон запреща монахові такії примхи, то його і не послухали».
Не бракує сентиментальних образів та ситуацій і в інших повістях Квітки: «Добре роби, добре й буде», «Сердешній Оксані», «Козир-дівці» — одно слово, в тих творах, що становлять основу літературної репутації Квітки і відносяться до його другої (небурлескної) манери.
Говорячи про характер Квітчиних повістей взагалі, ми повинні відзначити іще одну їх рису — це обрамлення фабули загальними міркуваннями на моральні теми,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українське письменство», після закриття браузера.