Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Президенти часто зустрічаються без краваток. А з нашим Хазаром – без шапки і гаманця. Бачиш, запам’ятала.

Екс-през Павло Глущенко сидів у кабінеті голови районного суду навпроти великого портрета діючого президента Артура Хазара. Суддя – кобилиста, піджара молодиця із зачіскою «вибух у локшиновому цеху» нітилася. Вона ніколи так близько не була з людьми такого рангу. Та й де могла, у зачухмареній Волновасі, звідки її за тридцять тисяч доларів, які вона збирала все життя, перекинули до столиці та ще й під справу Скаженої Вовчиці.

Двічі зазирав до кабінету найвідоміший нині районний суддя Ростислав Лаврентьєв. Говорити з ним у присутності колишнього президента вона не могла. Вискочила до приймальні і наказала:

– Викликай Глущенка першим! Бистро! – і кавалерійською ходою повернулася до свого кабінету.

– Може, чайку з липовим медом, пане… президенте…

– Дякую. Краще скажіть, щоб мене швидше вислухали, бо за годину маю дати інтерв’ю іноземній газеті. – Про іноземну газету він збрехав, але хіба хтось перевірить?

– Я вже розпорядилася. Хай заведуть… – хотіла сказати Яну, але злякалася, бо це ніби із симпатією, панібратством, тому випалила: «Злочинницю. Суддя відкриє засідання і підете першим свідком».

Хазар із добре проретушованого портрета на стіні дивився на нього то байдужо, відчужено, то занадто строго. Павло подумав, що весь дачний гараж ще забитий його президентськими портретами. Не піднімалася рука викинути, бо… раптом знадобляться…

«А донедавна на цьому місці висів я», – скрушно сказав собі Екс-през, і тихий, уже звичний, смуток дражливо залоскотав його серце.

А якби перемогла на виборах Янаконда? Посадила б Хазара чи ні? Його є за що. У мене в сейфі лежало кілька готових кримінальних справ на нього. Варто було «натиснути кнопку». Але тоді точно перемогла б Вовчиця вже в першому турі. Я зробив правильно. А тепер уже інший сюжет.

Чого я нервуюся, як у ніч першого туру останніх президентських виборів. На чому вона мене може завалити? Піддубний, який підписував кабальну угоду, від попередніх свідчень відмовився. На час суду його вивезли за кордон.

Російський прем’єр Пушін, що знає всі ті обставини, причетний до них, не опуститься до того, щоб давати свідчення в Україні та ще й у якомусь районному задрипаному суді. Отже, все лягає на свої місця: Янаконда свідомо, за нормальних обставин, з корисливих мотивів, зрадила національні інтереси України і перейшла на бік Росії.

Слабке місце «корисливі мотиви». Тут буде мене ловити. Викручуся. «Перейшла на бік Росії» – дуже провокативно, Президенте. «Зіграла тим самим на користь Росії» – оце грамотно, хай спробує одбитися.

Навіть крізь стіну почулося тупотіння казенних черевиків, гул голосів.

– Повели… її… на засідання. Через хвилин десять Вас запросять. Я розпорядилася. Лавруша проінструктований ще зівчора.

– Чи вже визрів вирок у справі Тищенко, пані голова суду? Адже я – останній свідок. Мою позицію ви знаєте…

– Вже все ясно. Винувата. Чистий кримінал. Працюємо над юридичним оформленням ухвали, бо суддя Лаврентьєв з провінції, а справа найвищого рівня…

Лариса Фомічна[96] злякалася, що передчасно відкрила судову таємницю. Але швидко заспокоїлася: він же свій…

У коридорі гудів натовп із журналюг та бажаючих прорватися до зали суду, куди впустили лише учасників процесу, охоронних ментів та недоторканних нардепів.

Павла вів вузьким, переповненим нудотним духом поту коридором помічник судді – гандрабатий, зсутулений парубчак у строгому чорному костюмі з білою сорочкою і ядучо-червоною краваткою. Коли позаду його постаті появився Екс-през Тріснутий Горщик, чийсь по-дитячому писклявий голосок вигукнув:

– Ганьба! Ганьба перевертню!

На якусь мить юрба машинально зімкнулася, оціпеніла, ніби їй забило подих, у коридорі запала зловісна тиша і майже матеріальне відчуття небезпеки. Хтось гострим, але сильним кулачком дав стусана під правий бік. Хтось із другого ряду плюнув на лацкан його світлого піджака. Хтось бризнув теплою мінералкою.

– Подонок! – в обличчя йому дихнув жарким видихом літній чоловік і не сховав погляду.

– Як ти збираєшся жити на цій землі серед нас?! – вигукнула миловидна, із слідами вже зужитої, але ще залишкової, вроди жіночка передпенсійного штибу.

Швидко втрутився «Грифон». Розштовхали юрбу силою, проклали прохід, і Екс-през опинився в залі, де повітря не було зовсім. Дух серпневої спекоти, поту і суму.

Він несамохіть ковзнув поглядом у бік Яни: виснажена, але постаріло красива, стежить за собою навіть там… Без наручників. Останні дні з нею ще рахуються. Ще нема вироку. Ще лишень підсудна. Завтра буде ув’язненою злочиннецею. Жаль, але пекельна машина вже працює. Її не зупиниш. Має вигоріти залите пальне. А залили щедро…

Суддя зажадав паспорт. Паспорта я не взяв, п’ять років паспорт мені був не потрібен. У кожному кабінеті – мій портрет. Хіба вже не впізнаєте?