Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Гартнеровому листі. Він хотів отримати адресу Кемаля Еркіна.

— Люди на кшталт Крауза не можуть стерпіти наших шляхетській, родинних і культурних традицій, — фон Гарденбурґ продовжував сілезьку тему. — Усіх цих фон Шаффґотшів, фон Кармерів та фон Доннерсмарків. Тому вони піднімають собі настрій, висміюючи юнкерську штивність та вугільних баронів. Нехай собі сміються...

Запанувала мовчанка. Фон Гарденбург дивився «виставу», Мокк роздумував, чи сьогоднішній вечір справді є гарною нагодою, аби торкатися важливих справ. Після тривалих роздумів наважився:

— Щодо Крауза... у мене до вас прохання...

— Пане Ебергарде, — фон Гарденбурґ ставав чимраз фамільярнішим. — Я ще першого вашого прохання, цього курдсько-турецького, не виконав, а у вас уже знайшлося друге... Ну-ну, жартую. Кажіть.

— Пане графе, — на відміну від свого співбесідника, Мокк став дуже офіціальним. — Я хотів би працювати в Абвері.

— О, а це ще чому? — монокль фон Гарденбурга відбивав вогники свічок і делікатно затемнених ламп на столиках.

— Тому, що за моїм відділом шпигують Краузові каналії, — без передмов відказав Мокк. — Він уже дивиться на мене зверхньо, а невдовзі почне віддавати мені службові накази. Я буду не шефом, а весільним генералом, пішаком, маріонеткою, залежною від цих неотесаних бандитів, варварів із Гестапо. Пане графе, я походжу з убогої ремісничої родини у Валбжиху. Та попри це, а може саме тому, я хочу бути integer vitae sœlerisque purus[49].

— О, Ебергарде, ви, незважаючи на ваше походження, — справжній аристократ духу. Але ви ж розумієте, що працюючи в нас, нелегко дотримуватися цієї Гораціевої максими.

— Любий пане графе, я віддавна — не невинна панночка, у поліції працюю з вісімсот дев’яносто дев’ятого, з перервою на війну, я тоді воював у Росії. Я багато чого бачив, але ви, мабуть, зі мною погодитеся, що існує різниця між захисником держави, який використовує не завжди традиційні методи, та підручним ката.

— Вам відомо, — за моноклем ховалися іскорки сміху, — що я не зможу вам запропонувати жодної керівної посади.

— Я відповім, переінакшуючи відомий вислів Наполеона: «Краще бути другим, і навіть п’ятим, десятим у Парижі, аніж першим у Ліоні».

— Нічого не можу вам зараз обіцяти, — фон Гарденбурґ уважно переглядав меню. — Це залежить не лише від мене. О, замовлю реберця в грибному соусі. А зараз друга справа. У мене для вас декілька відомостей про Кемаля Еркіна. По-перше, він курд. Походить з багатого купецького роду. У 1913 році закінчив елітну кадетську школу в Стамбулі. Вчився дуже добре, а найбільшу увагу приділяв німецькій мові. Наша мова тоді, як і зараз, була обов’язковим предметом у кожній турецькій торгівельній чи військовій школі. Під час війни воював на Балканах та у Вірменії. Там за ним теж тягнулася похмура слава ката й садиста під час різанини вірмен. Мій турецький інформатор не був схильним деталізувати ці не надто цікаві події в житті Еркіна та історії Туреччини. У 1921 році його, молодого офіцера турецької розвідки, послали на дворічне навчання до Берліна. Там він із багатьма познайомився. Повернувшись, зробив швидку кар’єру в турецькій політичній поліції. Раптом у 1924 році, у переддень отримання посади шефа поліції в Смирні, він попросив перевести його до німецького консульства в Берліні, де саме з’явилася вакансія заступника військового радника. Еркін, як і ви, волів бути другим у Парижі, ніж першим у Ліоні. Його прохання задовольнили і з 1924 року честолюбний турок перебуває в Німеччині. Він увесь час мешкав у Берліні, де провадив тихе, одноманітне життя чиновника-дипломата, яке урізноманітнював лише поїздками до Бреслау. Так-так, пане Мокку, його дуже цікавило наше місто. Протягом шести років він був тут двадцять разів. Ми від самого початку стежили за ним. Течка з його справою виявилася грубенькою, але її вміст вас би розчарував. Бо Еркін у нашому місті відвідував, так би мовити, культурні заходи. Він ходив на концерти, учащав до музеїв та бібліотек. Не гордував і борделями, де прославився шаленою чоловічою силою. У нас є свідчення однієї повії, яка стверджувала, що Еркін протягом півгодини мав з нею два статеві акти, не виходячи, якщо можна так сказати, з її тіла. Він потоваришував також з одним університетським бібліотекарем, але прізвище я забув. У грудні 1932 року попрохав дозволити йому стажування в державній поліції міста Оппельн[50]. Уявіть собі: маючи гарну посаду в Берліні, раптом вирішує перевестись у глушину й учитися там у сілезьких провінціалів! Скидається на те, що він воліє бути десятим в Оппельн, ніж другим у Берліні!

Фон Гарденбург протер монокля й замовив в офіціантки реберця. Постукав цигаркою по золотому портсигару з вигравіруваним гербом і пильно глянув на Мокка.

— А може, саме ви поясните мені дивну любов Кемаля Еркіна до прегарної сілезької землі, до нашої Північної Швейцарії?

Мокк мовчки подав йому запаленого сірника. На сцені почалися обряди на честь Вакха. Фон Гарденбург почепив монокля й уважно стежив за видовищем:

— Гляньте-но на цю рудоволосу праворуч. Справжня артистка!

Мокк не глянув. Усю свою увагу він зосередив на іскорках, що зблискували в темно-червоному вині. Глибока думка народжувалася між горизонтальними зморшками чола. Фон Гарденбург відвернувся від сцени й підніс келих.

— Хтозна, може, ваше пояснення допомогло б і мені, і моєму начальству в Берліні прийняти потрібне вам рішення? Крім того, я чув, що у вас є чимала картотека з характеристиками різних осіб...