Читати книгу - "Співучасть у злочині"

ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / М. П. Короленко; НАН України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. — К., 2002. — 20 с. ">[314].

Сукупність тих чи інших об’єктивних (зовнішніх) і суб’єктивних (внутрішніх) факторів реально існуючої дійсності, що склалися на певному етапі злочинної діяльності, призведуть до приховування злочину. Суб’єктом такого приховування може бути як особа, що вчинила злочин і прагне уникнути покарання, так і інша особа, яка не бере участі у злочині, але під впливом низки цих же факторів уже зацікавлена в його приховуванні.

Динамічність системи приховування пов’язана з тим, що вона є гнучкою моделлю. Її фактори, що спонукають до приховування злочину і впливають на можливість та повноту приховування, є індивідуальною особливістю одного, певного злочину, виражені в конкретному способі приховування[315].

М. В. Даньшин пропонує визначати «приховування злочину» як діяльність (елемент злочинної діяльності), що являє собою динамічну систему об’єктивних і суб’єктивних факторів дійсності, що сформувалися до, в момент або після вчинення злочину, реалізація якої спрямована на сліди злочину (матеріальні та ідеальні) і злочинця та їх носіїв, з метою перешкоджання розслідуванню[316].

З точки зору кримінального процесу це визначення відповідає вимогам практичної діяльності з розкриття, розслідування злочинів, що приховуються, однак не розкриває специфічних особливостей кримінально-правового приховування злочинів.

Розкриття всіх злочинів є однією з найважливіших умов успішної протидії злочинності, головним змістом принципу невідворотності покарання. Приховання ж злочинів є суспільно небезпечною дією, що завдає серйозної шкоди системі боротьби зі злочинністю, нормальній діяльності органів правосуддя.

Стаття 20 КК УРСР 1960 року передбачала норму, відповідно до якої заздалегідь не обіцяне переховування злочинця, а так само знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, добутих злочинним шляхом, тягне відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених ст. 186 Кодексу[317].

Майже такий же вигляд вона зберегла у ч. 6 ст. 27 КК України. Згідно із зазначеною нормою не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених ст. ст. 198 та 396 Кодексу[318].

У зазначеному випадку відсутня часова ознака співучасті, тому що злочин уже вчинено. Із цієї причини дії, що утворюють приховування, не повинні бути заздалегідь обіцяними. Це, наприклад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що трапилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Отже, в наявності заздалегідь не обіцяне приховування як злочинця, так і слідів злочину. Такий приховувач несе відповідальність за ст. 396 КК України. Ця стаття встановлює відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких або особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості кримінальній відповідальності не підлягає. Причому в силу ч. 2 ст. 396 КК не підлягають кримінальній відповідальності за приховування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім’ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК ними вважаються батьки, дружина, чоловік, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

В іншому випадку, якщо особа попередньо обіцяє винному сховати його чи сліди злочину, вона визнається інтелектуальним пособником вчиненого посягання і несе відповідальність як співучасник злочину.

Кримінальна відповідальність за приховування злочинів настає у випадках, спеціально передбачених законом про кримінальну відповідальність: заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом за відсутності ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (ст. 198 КК України), і заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК України).

Об’єкт причетності до злочину має начебто подвійну структуру: з одного боку, це суспільні відносини у сфері запобігання, припинення чи викриття конкретних злочинів; з іншого — суспільні відносини у сфері запобігання злочинам певного роду, тобто аналогічних тим, стосовно яких мав місце факт незапобігання, неприпинення чи невикриття.

Одним із завдань покарання за кримінальним правом України є спеціальна превенція, що полягає в тому, щоб не допустити вчинення засудженою особою (завдяки антигромадській спрямованості його особистості, що вже проявилася у першому злочині) нових злочинів. Тому, якщо причетна особа укриває злочин чи потурає йому, вона створює певну загрозу вчинення злочинцем нових злочинів. Саме тому кримінальний кодекс приховування зараховує до злочинів проти правосуддя.

Об’єктивна сторона приховування завжди виражається в активних діях, що полягають у прихованні злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, одержаних злочинним шляхом. Ці дії спрямовані на те, щоб ускладнити або навіть унеможливити розкриття злочину, затримання особи, яка вчинила злочин, та її викриття[319]. Не можна погодитися з твердженням окремих авторів про те, що приховування може виражатися як в активних діях, так і в бездіяльності