Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

У дні Лютневої революції я, охоплена патріотичними почуттями, вступила на курси сестер-жалібниць, готувалася їхати на фронт. Як не дивно, батько не ставав на перешкоді моїм прагненням. Напередодні Жовтневої революції я закінчила курси, працювала у військовому госпіталі. Я розуміла: світ розколовся, і кожна мисляча людина повинна в ці дні обрати своє місце. Бути на боці білогвардійців, брати участь у їхній боротьбі проти червоних я не могла… Я вважала, що моє місце з більшовиками, і сказала про це батькові. Зчинився скандал, який кінчився тим, що я розірвала із сім'єю. З допомогою того ж Євгена Івановича я стала сестрою-жалібницею Червоної Армії, була на фронті. Коли повернулася додому, дізналася, що батько з матір'ю поїхали на південь. Потім стало відомо, що в дорозі вони захворіли на тиф і померли…

Мені дала притулок моя стара няня, я ї зараз живу з нею. Навчаюся в Московському університеті — хочу стати лінгвістом. Оце й уся моя біографія.

— І в партію вступили? — спитав Василь.

— Так, на Південному фронті, у двадцятому році… У них мало було вільного часу, зустрічалися вряди-годи, але обоє незабаром зрозуміли, що їх пов'язує щось більше, ніж дружба. І коли одного разу Василь насмілився сказати: «Лізо, я люблю вас і прошу вийти за мене заміж», це не було чимось зовсім несподіваним для неї. Вона мовчки припала до нього і тихо розплакалася. Він довго дивився їй у вічі і вперше поцілував її.

Весілля справили у Василевій кімнаті, де стояли залізне ліжко, застелене солдатською ковдрою, письмовий стіл та дві табуретки. Зате на столі красувалася велика чорнильниця на підставці з бронзовими єгипетськими сфінксами, що не знати звідки попала сюди.

Із села приїхала Василева сестра Фросина, привезла домашніх коржів, півмішка картоплі, квашеної капусти, кусок сала, дві пляшки самогону. Прийнявши чорнильницю, вона послала на стіл чисте простирадло, розклала коржі, перелила самогон у графин, зварила картоплі. Загалом вийшло не гірше, ніж у людей. Прийшли Катря з букетом квітів, її батько Євген Іванович, Лізина няня.

Пили за здоров'я молодих каламутний самогон, їли картоплю з капустою. Василь безперестану хвалив Фросину:

— Молодчага сестра, виручила, а то я не знав, чим і пригощати. Вчора одержав пайок — три оселедці й півфунта олії, та й те забув на роботі!..

Отак і ввійшла Ліза назавжди в його неспокійне життя. Ввійшла — і поділила нарівні з ним усі злигодні й тривоги…

Крім сім'ї Катрі й Григорія, у Лізи не було нікого в цілому світі, і коли вона говорила про «своїх», то мала на увазі саме їх…

Розвиднялося. Вулиці поступово наповнювалися шумом. Поспішав на роботу робочий люд, взялися до праці двірники й сміттярі, з'явилися носії молока, овочів та свіжих булок. Ділове життя Парижа почалося…

В конторі на Василя чекав лист — пана Кочека запрошували відвідати американське генконсульство в Парижі в «будь-який зручний час від дев'ятої години ранку до п'ятої години вечора, крім неділі». Це здивувало Василя, і він подзвонив Джо Ковачичу.

— Алло, Кочеку, можу поздоровити вас! — весело закричав той. — Дістали вказівку видати вам візу. Я ще вчора дзвонив вам, щоб переказати цю приємну новину і зажадати могорича, та, на жаль, не застав вас!

— Дякую. Могорич за мною! Коли я можу одержати візу?

— Хоч сьогодні.

По візу Василь поїхав увечері, щоб одразу запросити Ковачича повечеряти. Формальності не забрали багато часу, і за якусь годину вони вже сиділи вдвох у кавказькому ресторані, їли шашлик, пили терпке червоне вино. Джо запевняв, що кращого місця для життя, ніж Париж, в усьому світі нема.

— Народ тут легкий, веселий, життя приємне, не те що в нас, у Штатах.

— Чим же не подобаються вам Штати?

— Люди у нас нудні, всі заклопотані тільки одним — робити гроші, до всього іншого їм байдуже. А втім, скоро ви самі все побачите…

— Скажіть, Джо, а як американці й ви особисто ставитесь до фашизму? — спитав Василь.

— По-моєму, ніяк!

— Хіба ви не знаєте, які звірства чинять у Німеччині наці?

— Ну й чорт з ними! Якщо їм подобається жерти одне одного, хай жеруть на здоров'я. Від цього світові ні холодне ні жарко.

— А не помиляєтесь ви, Джо? — запитав Василь. — Фашисти претендують на світове панування. І якщо їм не перешкодити, вони поневолять усі народи… До речі, цілком можливо, що розпочнуть вони з моєї і вашого батька вітчизни…

— Невже? — Американець здивовано втупився у Василя. — Може й правда ваша… Погано бути маленьким народом і поряд мати сильних сусідів. Сильні завжди пожирають слабких. У нас у Штатах — конкуренція, вона ніколи не припиняється, і в цій боротьбі завжди перемагають сильні — такий закон природи!

— Йдеться, на жаль, про інше! На карту поставлено долю народів. Невже така могутня країна, як Америка, не допоможе слабким? Можливо, Франції доведеться прийняти на себе перший удар. Німецькі генерали злопам'ятні — вони не забули поразки в минулій війні!

— Наперед скажу: що стосується наших, то вони й пальцем не поворухнуть задля чужих інтересів! Інша річ, якщо запахне поживою, — тоді Америка стане на захист кого завгодно, хоч самого диявола! — сміючись сказав Джо Ковачич.

Василеві здалося, що в розмові з американцем він зайшов надто далеко.

— Гаразд, — сказав він. — Навіщо нам сушити голову над питаннями, які нас не обходять?.. Поживемо — побачимо. Правда ж?

— Поживемо — побачимо! — погодився Джо і тут же додав — А все-таки моєму старому болітиме, якщо німці зачеплять Югославію!

Нарешті прийшла довгождана телеграма від Лізи із Страсбурга. Зустрівши дружину на вокзалі, Василь занепокоєно дивився на неї: за короткий час Ліза дуже змінилася — схудла, помарніла.

— Що з тобою, Лізо?

— Нічого… Страшенно стомилася, перехвилювалася…

Дома, снідаючи, вона розповіла про свої пригоди.

— Розумієш, я страшенно перелякалася, дивлячись у холодні очі фашистського офіцера. Уперше збагнула виразно, що ми