Читати книгу - "Чорний вовк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підполковник зупинився біля маленького джерела і якусь хвилю задумано дивився на нього. Очі його потеплішали.
— Це воно, — сказав нарешті підполковник. — Так. Будинки я пам’ятаю погано, але це джерело добре врізалося в пам’ять.
Хвилину помовчали.
— Я тікав тоді з Маутхаузена. Звичайно, краще б вам розповів Мілан Яриш, що таке Маутхаузен. Але він вам не розкаже, бо дуже скромний хлопець. Тікав я саме через ці місця. Якимось дивом мені вдалося проскочити. Отут я лежав і пив воду. А зовсім поруч сиділи й снідали лісоруби. Авжеж, німці. Та в мене вже не було сили навіть сховатися. «Ну, кажу собі, Емане, тепер тобі кінець. Тому що всі німці — свині. Приб’ють зразу ж». Але вони кинули мені окраєць хліба і втекли. Звичайно, вони боялися. Чехи тоді теж дуже боялись. Який то був смачний хліб! Не такий, як нам давали, — з тирси… Я і зараз відчуваю в роті смак того хліба, такий він був солодкий. Ніколи потім у житті я не їв такого доброго хліба.
Капітан кивнув. Розповідь підполковника потішила його, бо він любив цей край.
— Я ж казав вам, що тут живуть чесні люди.
Підполковник похитав головою.
— Не тільки. Але довго це не буде. Ми того негідника зловимо.
Їм треба було перейти потік, а в підполковника по-справжньому розболілася нога. Підполковник задумано дивився на прозору, по-ранковому трохи спінену гладінь води. По ній пливло опале листя. Там, де сонячне проміння вже торкалося води, вона мідяно виблискувала й іскрилася. Попід берегом потік ще чорнів, наче у ньому втопилася ніч.
— А що, тут таки багато форелі? — жваво спитав підполковник.
— Багато.
— А… ловите?
— Через ті папірці немає на це часу. Але Грюнфельдові хлопці іноді приносять. Вони ловлять руками, і я тільки марно обіцяю дати їм прочухана, бо це все-таки найпримітивніший метод браконьєрства.
— Я теж ловив форель руками. Так, як і хлопці, — усміхнувся підполковник. — Нагорі, в Орлицьких горах. Є такий Новий Градек, якщо це вам щось говорить.
— Нічого.
— Чарівне містечко. Куди б ви не пішли, вам доводиться або підніматися на пагорб, або спускатися з пагорба. Це край, де, якщо ви забули піджак біля потоку, увечері вам його принесуть додому. З грошима в кишені. Ну, добре… Щось я забалакався…
Хвилину помовчали.
Потік звивався луками, губився в лісі, знову виринав на якійсь галявині, часом наближався до прикордонного дроту, який тут тягся на багато кілометрів рівною як струна лінією.
— Не все, що робить людина, досконале, — мовив підполковник і міцно стулив губи. — Я кажу про естетику. Ось візьміть оцей дріт. Це щось інородне, таке, що абсолютно не пасує до природи, спотворює весь край. Хоч би навіть там і посипали жовтим пісочком. Врешті, я посипаних доріжок теж не люблю…
Біля потоку тулилися халупи. З димарів курився дим, бо дружини лісорубів, поки не було спішної роботи в лісі, лишалися вдома.
— Люди взагалі мало роблять красивого, хоч переконані в протилежному. І не думають красиво, хоча було б на світі у мільйон разів краще, якби вони думали красиво. Людина запишалася тому, що спромоглася побудувати Ейфелеву вежу і хмарочоси, тоді як мусила б схилити голову перед кожним колоскам, бо не може зробити того, що робить природа, багатьох-багатьох речей не може… — Підполковник зупинився. То була його манера. — Що з дружиною, Рудольфе? — спитав несподівано. Він умів раптово переходити на фамільярний тон. Навіть не обернувся, не глянув на капітана, коли спитав це. Дивився на оті неприємно рівні лінії прикордонного дроту, на потік, на всі дерев’яні набокуваті халупи і думав: тепер ти можеш послати мене під три чорти, що я лізу з своїми запитаннями про твоє особисте, інтимне, але, їй-богу, чоловіче добрий, я хотів би допомогти тобі, тільки не знаю як.
Капітан мовчки похитав головою. Схилився, зірвав довгу напівсуху стеблину і хльоскав нею по нозі.
— Я розумію. Це проклята робота. Може, треба подбати про ваш перехід кудись, куди вона хоче?..
— Я нікуди не поїду звідси.
— Впертий?
— Ні. Але все одно це ні до чого. Тепер я вже знаю. Досить з мене порівнянь. Чому сюди, «до краю, де лисички бажають тобі на добраніч», переїхала Форстова, Йорданова, Кашпарова та дружини інших офіцерів? Так чого я мушу когось переконувати?..
— Біда! — зітхнув підполковник. — Вона з свого боку теж має рацію, бо ж рівноправність. Вона, ваша дружина, припустімо, скаже: «Чого це я маю їхати з тобою, коли ти можеш поїхати зі мною». Все це важко критикувати.
Капітан зморщився, як печене яблуко. Йому дуже не хотілося вести далі розмову про це. Але тут він раптом згадав про тих двох солдатів і засміявся.
— Мені подобається, як ви за мене взялися, товаришу підполковник. Те саме я мушу зробити з Кучерою і Кратким. Між ними теж усе виникло через дівчину.
— І Кучера тепер лежить у лікарні? — звів брови підполковник.
— Це не має з тим нічого спільного.
Вони переходили потік. Перескакували з каменя на камінь. Камені були білі, і тіні сосон креслили на них химерні візерунки. То були великі брили, ціле літо їх пекло сонце, і тому на жодній не ріс мох. Переходили повільно, обережно, і, хоча вода під камінням була кришталево чиста, доводилося пильнувати. Могло бути й по кісточки, але можна було зануритися аж до пояса. У гірських потоках дуже важко визначити глибину, особливо, коли на воді брижі.
Підполковник важко опустився на землю. Спершу хекав, потім сам на себе розізлився. «Врешті, я ще не такий старий. Що таке шістдесят років? Що ж я буду робити на цьому світі серед тих гарних людей, які думатимуть дедалі красивіше, як зробити добро, коли я постарію?»
Він розгорнув рукою очерет. Пістолет, що лежав у кишені, заважав йому, одтягував борт кітеля. Підполковник одвів його назад, нахилився і почав пити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний вовк», після закриття браузера.