Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

виносили вже підставу — манекени.

— А міліція? Телебачення?

— Хіба зв’язки тільки в бандюків? У міліції — мій однополчанин. І телебаченню інформацію злив він. Моя заслуга — мінімальна. Віншуй Маріванну — натхненницю всіх наших перемог.

Так збіглося, що Крутая саме того дня святкувала ювілей фірми. Я ледь устиг.

Командо пригорнув стару. Маріванна ковтнула спазм у горлі.

Кулик зазирнула до приймальні.

Зінька зазвичай робила все водночас: виховувала Пікайзена, сканувала фото оновленої Крутої, керувала комп’ютерною мишею, висмикувала прив’ялі квітки з пишного суцвіття бузкової фіялки.

— Ні, її немає, — доповідала телефонічно.

Новітня гарнітура з манюніх навушників та мікроскопічного мікрофончика, пришпиленого за комір блузки, вивільняла руки. Скидалося, що Зінька розмовляє сама до себе.

— Буде за дві години. Просила переказати: в разі невиконання ваших зобов’язань, за які, між іншим, проплачено ще позавчора, вона на вас буде дуже й дуже сердитися. Це не я вам кажу. Це вона сказала. А мені сказала, щоб я вам сказала. Я й кажу.

Кулик очима перепитала, чи є шефиня. Зінька розвела руками. Кулик дочекалася павзи в Зіньчиних стосунках зі світом.

— Я залишу папери, передаси Крутій.

— Ой, Тетяночко Іваночко, я маю на півгодинки вислизнути. Покладіть самі. Тільки потім двері клацніть. Вона не любить, як без неї заходять. Саврадимич, за мною!

Проходячи повз Кулик, прошепотіла на вушко: «До загсу веду. Заяву подавати. У нього велике майбутнє, стане керівником міського управління культури. Крутая пообіцяла».

У кабінеті Крутої Кулик роззирнулася. Що шукати — сама не знала. Закривавлену сокиру?

Письмові розпорядження кілерові? Письмовий звіт від нього? Чи не зарано жартую? Екстремно думай…

Обережно висунула шухлядки. Одну по одній.

Косметичка, гребінець, посвідчення, фотки.

Крутая — така, Крутая — сяка, Крутая — з тим, Крутая — з сим… Із під паперів світлина, зроблена «мильницею». На канапі спочивають дві жінки.

Голова до голови. В ногах здоровецький чорний собака. Одну жінку — старшу — вона не впізнала.

Друга? Травіата Степанівна Голуб. Чому Лідка тримає тут, на видноті, важливий доказ злочину?

Бо ніякий не доказ. Жінки — сплять. І що це доводить? Лише: сфотографовані жінки — сплять.

Я не помилилася. Лідка була вбивцею, вбивцею й залишилася. Шкода. Себе. Кулик Тетяну Іванівну. І все світове правосуддя.

За вікном учувся звук авта. Кулик обережно визирнула. Крутая з Грипою вилізали зі сріблястої «шкоди октавії». Вийти назустріч? Мерщій до себе в кабінет? Не встигну. Крутая з Грипою вже заходили до приймальні. Кулик ковзнула за шафу, у куточок відпочинку: столик під вікном, канапа, кріселка. Мамо рідна… Мозок працював у форс мажорі. Обережно всілася в крісло. Вдам, що чекала, а потім мені стало погано з серцем, знепритомніла тут. Не повірить. Утім, без варіантів. Голгота.

— Все перевірила? — Крута.

— Все. — Грипа.

— Доповідай міліметрово.

— За годину з чвертю Саливоненко виїде з заміського будинку…

— Встановлено?

— Як штик. Їхатиме трасою, — зашаруділо папером. — Ось. З Тихих Вод на Київ. — Іншої дороги немає?

— Просьолочна. Добрі машини не їздять. Має бути в «шкоді». Як наша.

— Далі.

— Тут в’їзд з бічної дороги. Звідси вигулькне «камаз» з причепом, завантажений піском. З ним моя людина. Як замовник. Відповідає, аби хронометраж не збився. Основна траса завузька для вантажівки з причепом. На розворот «камаз» виповзе перед «шкодою». Саливоненко менше за сто вісімдесят не їздить. За містом — просто літає.

— Хто твоя людина? Раптом залишиться живим?

— Ні. Він учора в пиві отримав, що треба. Час дії розрахований. Після моїх ліків жоден не вижив.

— Водій?

— Одержав сто баксів — остовпів од купи грошей. Якщо виживе, проти кого свідчитиме?

Проти покійника замовника?

— Ґут. Маю бути весь час на людях. Ти — в лікарню. Все продумала?

— З породіллею трапиться нещастя в час автокатастрофи з Саливоненком. Відволіче увагу.

— Сама дотумкала?

Грипа промовчала.

— То вип’ємо на доріжку? — Крута.

Кулик практично вмерла. Погляд утупився у відкорковану пляшку «Геннессі» й чарки на столику перед нею.

— Краще — після. Я забобонна, — Грипа.

Кроки. Клацнули двері. Замуркотіла «шкода».

Породілля — це хто? Вони… хочуть… убити Зірку!

Грипа сказала — за годину. Господи, напоум!

Командо озвався негайно, мовби чекав.

Командо немов чекав.

— Слухаю.

— Це Кулик. Де ви?

— За сто п’ятдесят кілометрів од Києва.

— Погано. Дуже.

— Я слухаю.

— Лілія Крутая — це Лідія Олійник, подробиці потім. Хоче вбити Саливоненка. Це має статися за годину. На шосе Тихі Води — Київ. Біля роз’їзду Собачий Хутір є в’їзд із бічної дороги. Звідти за розрахованим часом виїде вантажівка з піском.

На трасі розставлено спостерігачів. Мають звітувати виконавцеві на вантажівці про проїзд сріблястої «шкоди» Саливоненка. Такої самої, як у Крутої. Саливоненко завше мчить під двісті.

— Повторіть ще, до деталей.

— Це не все. Вона відправила Грипу в лікарню.

До Зірки. Вона її вб’є.

Обличчя Командо посіріло. Погляд заметався.

— Що сталося? — скинулася Маріванна.

— Я зараз…

Командо, як прототип у фільмі, подумки розбивав вітрину зброярської крамниці. Мостив на плечі базуку… Графік руху Саливоненка? Де призначено фатальну зустріч з «камазом»? Розрахувати до хвилини.