Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

їх присутність у селі. За два тижні, в другій половині червня, чота перейшла над селами Чорна і Біла Вода на польську сторону і щасливо добилася на Рунок.

На Словаччині з чотою Дороша цілий час перебували боївки Смирного (санітарки Таня і Оксана, стрільці Іскра, Дуб, Борис, Тур, Липа, Тріска і Жук) і Чабана (Пімста, Хитрий, Сокіл, Орест і Крук) та відділ Служби Безпеки (командир Грізний, стрільці Чорний і Мак). Більшість з них пізніше загинули — Чорний влітку 1947 року над селом Рихвальд, Крук і Оксана восени того ж року над Ропою. В серпні Дуб попав полякам в руки, Липа здезертирував. Приблизно тоді загинули й інші, як наприклад, Тріска в селі Бодаки в хаті свого хресного батька, який сам навів поляків на нього.

Радість, що ми всі знову разом, була дуже коротка. Її затьмив факт дезертирства Корпа й інших. Для Бродича це був страшний удар, — Корп був його правою рукою і його вчинок підірвав довір'я стрільців до всіх командирів. Бродич дуже старався це довір'я повернути. Майже щодня він переводив з нами гутірки, відвідував рої та нав'язував дружні розмови. Та незалежно від усього з Рунка здезертирували ще двоє — стрілець Лемко і кулеметник Дунай. Це викликало новий спалах недовір'я між командою і стрілецтвом. Сотенний оголосив в наказі, що кожного, хто буде ширити паніку, чекає кара смерти. Його довірені люди почали винюхувати, які настрої панують між стрілецтвом. Це звичайно ситуації не поправило, навпаки, сприяло відчуженню одного від одного.

В тому часі стався один трагічний випадок. Загинув мій добрий друг Яличка. Він і Нестор верталися вночі до табору. Їх затримала на дорозі стежа боївки Пімсти кличкою. Кличка була: "ми" — запит, "я" — відповідь. А треба знати, що попередня кличка була "ми" і "наш", її розконспірували поляки і тому видано наказ стріляти до всіх, хто відповість "наш". Яличка знав про це так само як всі. Але так, мабуть, йому було суджено, він помилився і відповів "наш". Пімста випустив серію з автомата. Ми поховали Яличку на одній з полян Рунка. Він походив з села Ославця, недалеко Команьчі. Його батьків, як і моїх, більшовики вивезли на Сибір.

В такій пригноблюючій атмосфері затверджено Урала чотовим.

На Рунку ми довго місця не загріли, бо в перших днях липня ворог знову повів генеральну облаву. Ми перейшли на Маґуру Свіржівську, в околиці Бортного та Пригонини. Та й там не вдалося оминути наступу. Ворог кидав в окремі ліси більш як по 15 тисяч війська. З таким сильним противником ми не могли приймати боїв. Ми взялися на хитрощі — покинули Маґуру і пішли в польські села та цілком малі ліси. Так ми загналися майже під саму Горлицю. А коли ворог нас там винюхав, ми завернули назад.

На горі Холм сотенний Бродич наказав чотам знову мандрувати окремо. Він, бунчужний Кудияр, провідниця Христя і політвиховник Вуйко пішли з чотою Дороша. До чоти Урала Бродич призначив політвиховників Бойка і Зенка та колишнього чотового Кручу, який перебрав жандармерію.

Прощаючись, ми якось відрухово стискали один одному сильно і щиро руку. Але нікому й на гадку не прийшло, що ми востаннє бачимося на рідних землях.

Наша чота попрямувала на Маґуру Свіржівську, а чота Дороша на Рунок.

Ми маршували цілу ніч, спритно виминаючи ворога, ранок застав нас над селом Білянка. Там ми "зорганізували" два відра бараболі — майже витягнули її полякам з-за пазухи. Міліціянти сиділи в хаті, а ми в пивниці крали бараболю.

День ми просиділи в корчах і щойно пізно по полудні розклали вогонь. Куропатва поставив варити бараболю. Стрільці обстругали з патиків кору, щоб вогонь не давав диму, а горів чистим полум'ям. Я латав стрільцям чоботи. Бараболя доварювалась і пахла так, що аж слина текла.

Та копи ми вже з їдунками підходили по вечерю, на кухню посипався з кількох кулеметів град куль. Мені і декому вдалося вхопити кілька бараболь і ми попід кулі побігли за іншими в напрямі Маластова і Рихвальду. Куропатва висипав бараболю на землю, вхопив баняк і подався за нами.

Ми видряпалися на один з вершків і попали прямо між ворожу лаву. Поляки взяли нас за свій відділ і тому не стріляли, а ми побачили їх аж тоді, коли опинилися між ними. Ми відкрили короткий вогонь. Короткий, бо кулемети застрайкували. Кулемет Топора затявся після першої серії, Веселому і Вербі вдалося вистрілити лише кілька разів, а кулемет Музики не обізвався взагалі. Але заки надбіг Грізний зі своїм кулеметом, поляки вже втікали, бо заговорила наша інша зброя.

Ми також скоро втекли. Пізно ввечері ми зупинилися в якійсь кітловині між великими горами і тут ствердили, що між нами немає Чарноти, Стріли, Воробця і Гранати. Кілька днів пізніше Граната і Воробець приєдналися до чоти, а Чарнота і Стріла таки загубилися. Ми старалися знайти їх, але безуспішно.

Джерелом наших інформацій часто були польські газети. Ми уважно читали їх не так для того, що там було написане, як для того, що можна було вичитати між рядками. Поляки писали про наші бої і з великою радістю повідомляли, що їм таки вдалося знищити "банди УПА" по лісах в Карпатах, на Лемківщині, Перемищині і Холмщині. З цих писань виходило, що в кожному бою поляки вбивали понад сто, а то й двісті "бандитів" і двічі стільки брали в полон. За їх інформаціями на Лемківщині в кожному бою гинуло від п'ятдесят до триста "бандитів", а в полон попадало понад п'ятсот. Не писали тільки газети про польські втрати.

А нас усіх на початку 1947 року в західній Лемківщині було менше як поляки хвалилися, що забивали і брали у полон. Потім дехто здезертирував, дехто загинув, інших звільнили через недуги і в половині 1947 року нас залишилося ще менше.

Згодом у польських газетах почали писати про перемоги чехів над нами на Словаччині та Моравії. На чому були побудовані ці відомості ми не могли зрозуміти. А коли в серпні 1947 року появилася ревеляційна вістка, що всі "банди УПА" вигнано з польських і чехословацьких гір і вони подалися до своїх "покровителів" в американську зону