Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Від будинку перестанку гонить до ешелонів якийсь їздець, щось кричить коло переднього, із нього як бджоли з розбитого вулика висипуються піхотинці, – ладнаються та йдуть вперед – розвиваючись на ходу у розстрільну. На ешелоні залишаються лише вози та пара гірських гарматок, коло яких метушаться люди. "Вивантажуватись!"... кричить до нас надігнавший гонець від команданта кінноти до начальника авангарду.

Нарешті! Даю розпорядження до вивантаження на шляху. Тому що другій сотні, четвертій та гарматам (пішим) перешкоджує вивантажитись насип, – штурхаю їх за місток, де наказую затормозитись і почати вивантажування під орудою команданта 2-ої сотні, а по вивантаженню наказую зібратись усім до хуторів, кільометр наліво від шляху.

Починається спішне вивантаження: громлять містки-східки, лунає команда, крики на коней. Половина ешелону стукотить за місток і там теж починає вивантаження, а москалі дуже непокояться, щоби ми не засиділись у возах та підганяють нас шрапнелями, що, на щастя, високо рвуться і тому нешкідливі. Налагодивши справу, біжу до Богданівського ешелону, біля якого лається високий бльондин, що кермує вивантаженням гармат на руках і мотузах.

Пізнаю полковника Алмазова. Нагадую йому наказ приєднатись до полку та кажу, щоби взяв у мене містки для вивантаження коней.

– Добре, що підемо з кіннотою, – каже він – бо піша чортівня повилазила, а про коней їм і байдуже.

Подають мені мою вже осідлану кобилу, яка ще зі світової війни знає, що то за диво оті білі хмарки, а тому охоче скаче в сторону перестанку, де, очевидячки, примістився штаб авангарду.

Дійсно, під стаційним будинком, якого теж не забула ворожа гармата, так що вже кута даху бракує, притулились Шаповал з декількома людьми, а за близчими хатами якогось хутора туляться кінні ординарці.

..."Ні то старшина воєнного часу, ні то есер", пригадуються мені слова Натіїва, коли підхожу по накази.

Неспішно, рівним, спокійним голосом дістаю наказ відшукати та обійти праве крило ворога. Привичному військовому ухови бракує лишень виразно з'ясованих обставин, у яких доведеться діяти, та трохи зайві подробиці побутового характеру. Ось, наприклад, радиться післати стежу кудись під Прилуки в село Миковиця чи Лукавиця, де, мовляв, населення певно співчуватиме, бо там має діяти брат командуючого авангардом, а коло Гребінки найти якийсь хутір, власник якого може допомогти і т. д. Звичайно і місце висилки стежі досить таки оподалеки від бою і де там якогось хутора шукати, але ж все це лише "кольор льокаль"' напів громадянського типу війни, а проте все ж не зле.

Поки дістаю наказ та занотовую села й імена, дивлюсь у бік свого ешелону та бачу, як групами гонять до хутора їздці, як трухцем йде туди кінно-гарматна чета. – "А це ж куди?" – питає Шаповал. "До мене, – відповідаю, – я вам пришлю піші гармати". – "Добре, шліть скорше!"

У бік Гребінки похило спускається рівне переоране поле, видко міст через річку, за містком на горбі містечко і коло нього висока водонапорна башта стації Гребінки. Між мостом та баштою курить ворожий панцирний потяг, який очевидячки робить нам оту всю суматоху.

До потягу пристрілюються зліва німецькі батерії, але щось дуже погано. Справа теж стріляють німецькі гармати, посилаючи свої стрільна кудись за містечко, звідки їм відповідають ворожі гармати.

Вертаю до своїх. Висилаю розвідку, до якої добровільно зголошується сотник Епов зі своєю 3. сотнею, а ми вичекавши, коли вона трошки відійде, вирушаємо за нею.

Наші ешелони від'їжджають на захід, а з ними і вся наша "господарська частина", окрім 10 возів – по два на сотню, команду та батерію, які запряжені по 4 коні кожний, не зможуть перешкодити нашій рухливости.

Від ворожих батерій помітили наш рух і намагаються досягнути до нас гранатою, але дарма, далеко.

Під змовкаючу, то знову вибухаючу гарматну стрілянину в боці Гребінки та моста на залізниці відшукуємо кінець німецьких стеж, що хоч вже перейшли через цю річку, що ділить обидві сторони, та окопалися там, але не відважуються посунутися далі. Вже починало смеркатися, коли головні сили – 2 сотні, скорострільна та дві гармати переходять греблю через цю річку, минають німецькі стежі та доганяють свій чоловий відділ, який спинено вогнем з якогось хутора, що лежить на горбі, яких два кільометри від стації Гребінка. Друга сотня злізає для пішої атаки – перша вирушає в обхід, але те, що стріляло, втікає без бою. Стає цілком темно, з горба, на якому стоїть декілька хат і стоділ, видно в далині стаційні вогні, чутно як свистять пахкаючи паротяги та від'їздять на схід потяги.

Одна з гармат полковника Алмазова пускає ґранату в сторону стації, але далі стріляти годі, бо нема змоги орієнтуватись, а наші стежі здержує крісовий вогонь із ровів при дорозі, що на пів віддалі між нами та стацією.

Приміщуємось у хуторі на ніч, де ставимо пішу варту та гармату на позиції, і цілу ніч просліджуємо пішими та кінними стежами ворожі стежі до того часу, поки з розсвітом не виявляємо, що вони відійшли, і тоді негайно сідаємо на коні та з першим промінням сонця ми вже на стації Гребінка.

На стації сліди швидкої евакуації: декілька перекинутих возів на помості, покинута гармата, з якої зіскочило колесо і в поспіху було годі наложити його; коло цієї гармати лежать два людські трупи – жінка в роздертому зверху до паса одязі та голими до колін ногами, що виглядають з під подертої в шматки спідниці. Череп у неї розбитий стрілом, а її обличя заляте кров'ю; другий труп мужеський цілковито голий, весь порубаний дрібними неглибокими ударами шаблі, так що не видно нічого крім запеклої крови, а труп, це якийсь чорний кусень чогось неживого, грубо порубаний дрібними ударами в щось подібне до людини. Скручені ноги та руки доводять, що смерть настала не відразу.

На дальшому нашому хрестному шляху не раз доводилося нам зустрічатися з тими проявами звірячого дикунства, спадщиною віків, системи виховання народніх мас у відсутности освіти, дикого визиску їх,