Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

- Як... увесь час?

- Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої - по другий бік амвона.

- Я гадала, що він живе в Лондоні.

- Авжеж, там. А де ж йому жити?

- Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же,- треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

- Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

- Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

- Тю! А хто сказав, що на морі?

- Хто? Ти сказав.

- Ніколи не казав.

- Ні, сказав!

- А от і не казав!

- Ні, сказав!

- Ніколи я такого не казав.

- Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

- Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі,- ось що я казав.

- Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

- Слухай-но,- кажу я,- чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

- Атож.

- Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

- Звісно, що ні.

- Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

- А як же він їх приймає?

- Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі,- а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

- Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.

По її словах бачу, що цього разу вибрехався,- аж душа звеселилась. А вона далі питає:

- А ти теж до церкви ходиш?

- Еге... щодня.

- А де ж ти там сидиш?

- Як? На нашій лаві.

- Чиїй лаві?

- Таж нашій - твого дядька Гарві.

- На його? А нащо йому та лава?

- Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

- От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні.

А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник! Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

- Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

- Авжеж, а навіщо ж більше?

- Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

- Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

- Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

- А що ж тим часом має робити решта?

- О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою - збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.

- Ну, добре, а нащо ж їх така сила?

- Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?

- А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?

- Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.

- А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?

- Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу... слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! Їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися,- нікуди!

- Навіть до церкви?

- Навіть до церкви.

- Але ж ти завжди ходиш до церкви.

Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей - хоче він того чи не хоче - повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло - мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.

- Ану,- каже,- заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.

- А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! - кажу я.

- Ані краплиночки не збрехав?

- Ані краплиночки. Що правда, то правда! - стою я на своєму.

- Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз.

Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:

- Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!

- Чому це ти не зможеш повірити, Джо? - запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні.- Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?

- От ти завжди так, Мері,- завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.