Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style="">Продроглий весь і ледве що живий.

Останніх сил добувши, став на голім

Леді. Куйовдили вітри могучі

Його волосся, рвали драну одіж,

І кров морозили у жилах. Каїн

Не чув нічого, весь остаток сили,

Всю душу він зосередив в очах

І очі ті послав у даль безмірну,

Туди, де в пурпуровому промінні

Купавсь величний, ясний «город божий».

 

І що ж побачив в ньому?

 

Пусто скрізь,

Лиш дерева самотні сумовито

Шепочуть листям та квітки чудові

Хитаються на стеблах. А крім них,

Ані душі живої, ані звука.

Та ні! Посеред раю, на майдані

Два дерева найвищі, найпишніші.

О, Каїн добре знав ті дерева

Із оповідань батька! Се направо -

То дерево життя: небесний грім

Вершок його розтріскав, розколов

Весь пень його до самої землі,

Та не убив його живої сили!

Воно росте, пускає гілля вшир,

Пускає па́синня нове довкола!

А те наліво - дерево знання

Добра і зла. Під ним клубиться гад,

А на гілках його багато плоду

Понависало. Плід той так блищить,

Манить, ясніє, душу рве до себе!

Та ось повіяв вітер, і, мов град,

Посипались плоди оті на землю

І всі відразу попелом розсілись,

Огнем розприсли, розлились смолою!

 

І бачить Каїн далі: в млі рожевій

Щось зароїлось легке, прозірчасте,

Мов комашня. Придивлюєсь - се люди!

Се тисячі людей і міліони,

Мов пил, вітрами звіяний, кружаться,

І тягнуть, тягнуть походом безмірним.

І всі круг дерева знання товпляться,

Всі рвуться, топчуться, падуть, встають

І шарпаються вгору, щоб захопить

Хоч плід один, хоч кисличку одну

Із дерева знання. Потоки крові

І море сліз значать їх путь - дарма!

Що хтось укусить того плоду, тому

Він попелом розсиплеться в устах,

Огнем пекучим бухне. А вкусивши

Отого плоду, кождий ще лютіший

Стає, озвірюється на весь світ,

Мордує, ріже та кує в кайдани,

Валить і ломить те, що другий ставив,

Палить, руйнує - просто божевільні!

 

А дерево життя стоїть та тужить:

Ніхто не рвесь до нього! На йому

Плодів немного, з виду не блискучих,

Захованих між листям та тернами,

Тож і не ла́ситься ніхто на них.

А як часом, відбившись від юрби,

До нього хто навернесь, покуштує

Плодів чудових і почне гукати

На других, щоб ішли туди,- то, мов

Ворони, кидаються всі на нього,

І б’ють, і рвуть, і мучать, і калічать

Його, мов за найтяжчую провину.

 

Аж ось два звірі на майдані стали.

Один під деревом знання засів,

Величний, нерухомий і суворий,

З лицем жіночим дивної краси

І з тілом льва. Мов нетлі до огню,

Так люди-привиди роєм безмірним

Його обсіли, мов про щось питають.

Глибоку тугу і пекельну муку

В їх лицях видно, тіні їх тремтять,

І очі й душі висять на устах

Почвари. Ся ж мовчить і не змигне

Очима. Знов рої людей товпляться

До дерева знання, і б’ються, рвуться

За плід його, їдять - і знов вертають

До звіра, та спокою не знаходять,

Мов листя те осіннє, гнане й бите

Грізними, супротивними вітрами.

А другий звір під деревом життя

Засів: з крилами лилика, з хвостом,

Як пава, з кігтями орла, із тілом

Хамелеона і з жалом змії.

Що хвиля він мінився і метався,

Манив до себе всіх і всіх відво́див

Від дерева життя. А хто в ньому́

Поклав усю надію і за ним

Насліпо біг, той розбивавсь о камінь,

В тернах, ярах глибоких опинявся.

І піднімались руки, кидались

Прокляття - не на звіра-ошуканця,

А все на дерево життя. «Воно

Химера, ошуканство і брехня!» -

Такий лунав важкий в повітрі гомін.

 

Глядів на вид сей Каїн, і немов

Ножем по серцю різало його.

Йому здавалось, що весь біль, всі муки,

Всі розчаровання тих міліонів

В його душі бушують, серце в нім

Кліщами тиснуть, торгають нутро.

І він закрив лице своє руками

І скрикнув: «Ох, досить, досить, о боже!

Не хочу більш глядіти на сей вид!»

 

В тій хвилі сонце потонуло, пітьма

Лягла на землю і закрила рай.

Та біль в душі у Каїна остався,

Несвітський, гострий біль. Він застогнав

І на студену площу ледовую,

Мов труп, звалився.

 

Холод ледовий

Збудив його. Вже серед неба сонце

Ясніло мляво, холодно всміхалось,

Мов зраджена, ошукана надія.

Де вчора рай виднівсь, стояла нині

Піднебною стіною мряка біла,

Немов заслона. Каїн не жалів

За райським видом; він один лиш чув

У серці голос: «Геть відсіля! Геть!»

І наче злодій, що, в чужу комору

Закравшись, замість скарбу дорогого

Розпечене залізо в руку вхопив,-

Так Каїн вниз спішив з верха сніжного.

Важкії думи, мов над стервом круки,

Носилися і крякали над ним.

 

І думав він: «Так от чим бог дурив

Вітця, мене і всіх людей! Бо ж певно,

Що без його знання і волі се

Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвоє

Життя й знання і ворогів заклятих

Із них зробив? Чи ж не його се діло?

Тоді, коли осібно в раї він

Оті два дерева садив, заким ще

Создав Адама - вже прокляв його,

Вже назначив весь рід його на муку,

На вічне горе! Бо коли знання

Є враг життя, то пощо ж нам бажання

Знання? Чом ми не камінь, не ростина?

Коли хотів, щоб ми не куштували

Плодів знання, пощо ж садив те древо

І тим плодам таку додав приману?

Коли хотів, щоб