Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

насмілилися? — спитав він.

— Нас трохи понесло, — сказав Довбень. — Оце цікаво, чи можна ще спробувати?

— Ви ж самі казали, що публіка була в захваті, — додав Кивун.

— В захваті від можливості вас віддухопелити, от як я казав. Двоє з вас весь час у самовчитель підглядали!

— Ми назву поміняли, — сказав Джимбо. — Ми оце подумали, що «Божевілля» — це якось трохи тупо, то вирішили іншу назву взяти, ми ж серйозний гурт, який розширює межі музичного самовираження й колись досягне неабиякого успіху.

— У четвер, — сказав Кивун.

— Тому ми назвалися «Ссання».

Нудль довго й уважно дивився на них. Дражнити ведмедів, жорстоко поводитися з биками, влаштовувати собачі бої й лякати овець було в Анк-Морпорку суворо заборонено, хоча Патрицій не наклав жодних обмежень на жбурляння гнилими овочами й фруктами у будь-кого підозрюваного в участі у вуличному театралізованому дійстві.

Можливо, перед ним була незайнята ніша.

— Добре, — сказав він, — можете виступити на фестивалі. А тоді... Побачимо.

«Зрештою, — подумав він, — ми принаймні побачимо, чи вони той фестиваль переживуть».

Повільно й невпевнено із Анка на пристань біля Босяцького моста вибрався хтось. Він трохи постояв, доки болото з нього трохи обтекло й розтеклося калюжею під мостинами.

Міст той був доволі високим. Обабіч на ньому стояли будівлі, тож проїзд був дуже вузьким. Мости в Анк-Морпорку часто забудовували — по-перше, там зручно було облаштовувати каналізацію, а по-друге — не було проблем із водою.

У темряві під мостом жеврів вогонь. Той, хто виліз із річки, пішов на світло. Темні постаті навколо вогнища озирнулися, їхні сховані в тінях обличчя зморщилися в спробі роздивитися незнайомого перехожого.

— Це сільська підвода, — сказав Толоз. — Я сільську підводу всюди упізнаю. Навіть якщо її пофарбувати в синій. І вона вся якась побита.

— Це все, що ви можете собі дозволити, — сказав Асфальт. — Я вже й свіжої соломки підстелив.

— Я був певен, що в нас буде гастрольна карета, — сказав Бескид.

— Ох, але пан Нудль сказав, що митці такої величини мусять користуватися таким самим транспортом, що й прості люди, — озвався Асфальт. — А ще він сказав, що ви не схочете зайвий раз витрачати гроші.

— Що скажеш, Паді, — спитав Толоз.

— Я не проти, — невпевнено сказав Паді.

Толоз і Бескид перезирнулися.

— Я певен, що коли б ти пішов до Нудля й вимагав більшого, то домігся би, — обнадійливо сказав Толоз.

— У підводи є колеса, — сказав Паді, — то на ній і поїдемо.

Він заліз на підводу й влаштувався на соломі.

— Пан Нудль нові сорочки замовив, — сказав Асфальт, розуміючи, що товариству бракує ентузіазму. — Для гастролів. Гляньте, отут на спині написано всі міста, де ви гратимете, хіба не класно?

— Ага, щоби коли нам головорізи з Гільдії музикантів голови поскручують, ми могли бачити, де побували, — сказав Толоз.

Асфальт ляснув батогом над конячими спинами. Вони рушили таким кроком, що в ньому відчувався намір нікуди не поспішати, і жоден телепень, який не вміє як належить користуватися батогом, не змусить їх йти швидше.

— Хулєра-хулєра! То мертвяк, вам кажу. Хулєра. Жовтяк, точно кажу. Десять тисяч літ! Хулєра.

— СПРАВДІ?

Смерть розслабився.

Навколо вогнища було пів десятка людей. І вони поводилися по-товариському. Пляшка йшла по колу. Чи то пак не пляшка, а бляшанка, і Смерть так і не довідався до пуття, що в ній було, а також, що це булькотіло на вогнищі зі старих чоботів і багнюки.

Вони не питали, хто він.

І в жодного з них не було прізвища, наскільки він зрозумів.

У них були... прізвиська. Як-от Кислий Кен, чи Домовина Генрі, чи Старий Тхір Рон — і вони радше описували, ким стали їхні носії, аніж ким вони були колись.

Бляшанка дійшла до нього. Він якомога чемніше передав її далі й блаженно приліг.

Люди без прізвищ. Невидимі, як він. Люди, для яких Смерть завжди був прийнятним супутником. Можна було лишитися з ними на якийсь час.

— Вільна музика, — ревів пан Шпень. — Безкоштовна! Який бовдур гратиме музику задарма? Хоч би капелюха виставити й мідяки збирати. Інакше який сенс?

Він тупо дивився на папери, розкладені перед ним на столі, аж доки Ранцерот чемно не кашлянув.

— От про що я міркую, — сказав пан Шпень. — Цей хитрий Ветінарі. Він же сам казав, що гільдії мусять відповідати за дотримання закону про гільдії?

— Я чув, що вони їдуть із міста, — сказав Ранцерот. — На гастролі. Кудись у провінцію, так я чув. Там наші закони не діють.

— У провінцію. За місто. Так, — сказав пан Шпень, — це дуже небезпечно. На сільських дорогах.

— Саме так, — погодився Ранцерот. — По-перше, там сама редька.

Пан Шпень опустив погляд на гільдійну бухгалтерію. Уже не вперше спало йому на думку, що люди надто часто покладаються на залізо й сталь там, де кращим засобом було би золото.

— Скажіть, а пан Дауні досі очолює Гільдію найманців? — спитав він.

Інші музиканти нервово перезирнулися.

— Наймані вбивці? — перепитав Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин. — Не певен, що музиканти колись зверталися по послуги до найманців. Це внутрішня гільдійна справа, хіба ні? Не можна, щоби інші гільдії втручалися.

— Саме так, — сказав Ранцерот. — Що люди скажуть, коли дізнаються, що ми наймали вбивцю?

— До нас частіше вступатимуть, — сказав пан Шпень по-діловому, — і, можливо, ми могли би навіть розмір внесків збільшити. Тхе-тхе-тхе.

— Заждіть хвильку, — сказав Ранцерот. — Я не проти піти поспілкуватися з тими, хто не хоче вступати до гільдії. Це цілком законна практика. Але убивці... Не знаю...

— Чого ви не знаєте? — спитав пан Шпень.

— Вони людей за гроші убивають.

— То ви теж хочете вільної музики?

— Ні, звісно, не хочу...

— Щось не пригадую, щоби ви в чомусь сумнівалися, коли по пальцях того вуличного скрипаля стрибали минулого місяця, — сказав пан Шпень.

— Ну, так, але це ж було не замовне вбивство, — заперечив Ранцерот. — Він же потім підвівся й пішов. Точніше, поповз. І він би міг себе прогодувати. Правда, не такою працею, для якої руки потрібні, але...

— А той хлопець