Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

class="p1">— Час забиратися звідси.

Я збираю в сумку речі, що їх купував для мене Ерік. Я хочу побачити його. Просто побачити — востаннє.

— Торі, можна до вас?

Я беру на руки чорного кота. Він такий м'який і приємний — і такий небезпечний. Я заберу його з собою, і нехай Бартон говорить, що хоче.

— Еріку, як ви почуваєтесь?

— Я прийшов подякувати вам.

— Це через мене маєте неприємності.

— Ні.

Він так близько. Є в ньому щось таке шляхетне, що я почуваюся дикункою. І між нами прірва, якої не здолати, та йому й не треба долати її. Це я збудувала собі замок на піску.

— Еріку, ви…

— Нічого не кажіть, — він бере мою долоню в руки. — І повертайтеся — разом із Керстін і тими двома своїми друзями. Я так розумію, ви ще вагаєтесь? Ед підходить вам, повірте моєму досвідові. Мабуть, на правах родича я вже можу вам це сказати?

Він тримає мою долоню… але ні, то моє серце впало йому до рук. Не треба мені цього — ще й цього! Ерік. Я кохаю його, зовсім не знаючи.

—Іноді ми шукаємо десь далеко речі, які вже маємо й так.

— Що ви маєте на увазі?

— Торі, я не сліпий. Я достатньо пожив на світі, знав багатьох жінок. Повірте, я помітив одразу і це засмутило мене. Ви з тих жінок, для яких кохання може стати прокляттям чи благословенням. Середини для вас немає. І Керстін така. Я помітив, я звик багато що помічати — роки самотності навчили мене. І я не хочу, аби ви мучили себе.

— Нічого не кажіть. Не треба. Усе, що ви можете сказати, я знаю й так. Я не збиралася завдавати вам клопоту, ви мене ніколи більше не побачите. Я жодного разу не нагадаю про себе ні вам, ні місіс Гамільтон.

— Торі, я не це хотів сказати.

— Не це?

— Ні. Я хотів сказати ось що: якби я зустрів вас до того, як познайомився з Керстін, я б закохався у вас.

— Не треба, не кажіть нічого.

— Так. Я знаю, як це буває. Я надто щасливий із Керстін. Вона так важко дісталася мені… ціною таких страшних випробувань… Я повсякчас боюся знову втратити її. І я не хочу завдавати болю вам, бо я знаю, що таке біль. Ед зробить вас щасливою, я знаю. Просто підіть назустріч цьому. Іноді, аби бути щасливим, треба вийти назустріч щастю.

— Ви не завдаєте мені болю. Я… Прощавайте, Еріку.

— Але ви повернетесь?

— Ні. Я не годжуся вам у родичі. Ви маєте рацію. Середини для мене немає.

Я забираю долоню з його рук. Давай, Торі, йди з кімнати. Лиши собі цю мить, коли його пальці гладили твою задубілу від роботи й мандрів долоню. Оце все, що маєш. Іди звідси, бо так треба. Нещасливих кохань набагато більше, ніж щасливих.

— Я все-таки вірю, що ви повернетесь.

Навіщо? Чи мені недостатньо того, що я у твоїх очах скидаюсь на ідіотку, якій тицяють до рук першу-ліпшу цяцьку, аби заспокоїти і спекатись? Не бійся, я не повернуся. Це було б дурницею.

Чорний кіт виглядає з моєї сумки. От уперта істота! Що я з тобою робитиму, красунчику?

— Ерік подбає про тітку Розу. — Бартон теж одягнена по-дорожньому. — Хлопці вже в салоні гелікоптера. Де ти лазиш, Величко?

Освідчуюся твоєму чоловікові, Бартон. Що мені робити зі своїм життям? Воно пішло шкереберть і перетворилося на пекло. Я не думала, навіть не уявляла, що за такий короткий період життя руйнується дощенту. Усяке в мене бувало, але це вже навіть для мене трохи занадто.

—Іди сюди. — Луїс притискає мене до себе.

Оце й усе, Вікторіє. Тепер поділи своє життя: до Еріка та після.

16

Це щось особливе. Ми спочатку висадились на якомусь аеродромі — навіть не на аеродромі, а просто на такій собі смузі посеред пустелі. А потім їхали по коричнево-жовтій землі, яку варто було б знищити без суду та слідства за вороже ставлення до органіки. І ось — огорожа з колючого дроту, тягнеться далеко, скрізь написи «Приватна власність! В'їзд заборонено!», та наша машина проїжджає у ворота, рушає далі — аж до пропускного пункту, де вже немає застережливих написів, а кулеметні гнізда розташовано майже непомітно.

Ми їдемо повз однакові охайні будиночки з червоної цегли, по-військовому безликі й холодні, якщо можна так сказати про це пропечене сонцем неподобство. Однакові газони, однакові дерева — нудьга.

— Ти привезла нас до війська?

— Величко, не дратуй мене.

— Або що?

Керстін затято мовчить. Відтоді як ми в цій пустелі, я бачу, що вона десь далеко, очі порожні, і в них відбивається небо. Я сиджу поміж своїми Сінчі, що понадималися, як індики, та почуваюся по-дурному, бо здоровило за кермом теж не зронив ні слова. Гра в мовчанку якась, не інакше. Я теж не настроєна на розмови, але всьому є розумна межа.

— Виходьте.

Червоний будинок трохи оживляють засклені тераси, невеличка альтанка в нужденному садку. І що тут у нас? Та в будь-якому разі — я не хочу тут залишатись.

— Прошу, заходьте.

Гарна пропозиція; сподіваюсь, вода тут є, а душова кабінка справна.

— Ліжко одне, але широке, та вам не звикати спати втрьох. — Керстін кудись квапиться. — Розташовуйтесь, як вам зручно. Їжа та напої на кухні, в холодильнику.

Вона йде, залишає нас у цьому будинку, де тиша має присмак якихось тонких парфумів і пустки. Тут нечасто живуть, та цей будинок завжди чекає господарів. Та ми чужі тут, а будинок, либонь, теж може страждати на ксенофобію.

—Ідіть у душ, а я піду погуляю — не люблю квапитися, знаючи, що ви чекаєте черги.

Керстін відійшла вже далеченько, та я не йду за нею. Вона не цікавить мене. Мені неприємно її бачити — з багатьох причин. Передусім — через Еріка. Він ніколи не скаже їй, що помітив моє… божевілля. Та від цього мені не легше, бо я все одно кохатиму його. А він належить їй, цілком. Мені гірко бачити її поруч.

Я йду між будиночками. Тут порожньо, хоч я відчуваю, що це місце заселене. От тільки де його мешканці? Яка різниця. Принаймні частина з них упокоїлася тут, на цвинтарі. Однакові білі пам'ятники, на них вибиті номери та імена. Усі вишикувалися в лави, ідеальний порядок. Тільки постать Керстін порушує гармонію.

Вона стоїть навколішки біля однієї з могил. Плаче? Може, й плаче. Вона взагалі тонкосльоза, он як заливалася в нашому будинку. Я