Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Прокинешся, побачиш букет і ніби вся зацілована тобою.

Ганна раптом насупилася і відійшла до вікна, за яким виднілося похмуре небо Пітера і невеликий скверик. Вона опустила руки, впустивши квіти на підлогу.

– Я здаюся. Більше немає сил, вірити в те, чого не буде.

Ніколас підняв квіти, поклав на підвіконня і обійняв її зі спини:

– Улюблена квітка – це, передусім відмова від всіх інших квіток, інакше вона не здасться найпрекраснішою.

– Мій світ, не схожий на твій. Тут не про логіку. Не про систему правил. Тут про відчуття і сприйняття, про емоції, – Ганна судорожно зітхнула. – Тут не важливо, хто правий. І я відкриваю двері, ризикуючи як ніколи. І дуже – дуже боюся, що впустила не ту людину в своє море і вона вб'є моїх риб. Заходь, але пам'ятай: мій світ, не схожий на твій.

Ніколас похитав головою. Погляд впав на коробочку з ягодами, принесеними несподіваною гостею. Залишивши Ганну біля вікна, він відкрив кришку і висипав всі ягоди в сміттєвий кошик.

– А я не люблю полуницю. Я інший, мені до вподоби суниця. Вона насправді краща і кожен це знає. Будь-хто може нарвати полуниці, а щоб зібрати суницю, треба попрацювати, я б навіть сказав, докласти зусилля. Так от, ти – суниця. І мова зараз не про ягоди.

Обернувшись, Ганна зазирнула в його очі. Ганна дивилася на нього, як на переможця. Ніколас вже зустрічав такі погляди у своєму житті, але цей був найзначущий зі всіх.

– А дозволь, я тебе зацілую? – Прошепотів він.

– А дозволь, я тобі не дозволю, – посміхнулася Ганна.

– Переспимо? – Ніколас підкинув брови.

– Кого? – Весело розсміялася дівчина. – Гаразд, – покликала вона, – йди сюди, цілувати мене будемо.

Клацнувши дверним замком, Ніколас замкнув двері і неквапливо обернувся. Ганна вже встигла зняти светр і тепер, трохи хвилюючись, намагалася розстебнути блискавку джинс, що заїла. Він накрив її руки своїми.

– Я допоможу.

Дівчина прикрила очі і, зарившись пальцями в його волосся, закинула голову вгору, відкриваючи доступ до своєї шиї. Ніколас припав губами до ніжної шкіри, вдихаючи легкий квітковий аромат бажаного тіла. Вжикнула блискавка…

Надівши светр, Ганна почала розчісувати волосся.

– А раптом у нас не вийде? – Вона подивилася на Ніколаса. – Мало що?

– Вийде, я точно знаю.

– А я ось не впевнена. В мене неприємний характер.

– Не вигадуй. Ти сама краща жінка з всіх, кого я зустрічав. І я хочу бути з тобою. Бути, розумієш? Не просто переспати, а засинати і прокидатися поруч. І сидіти поруч на дивані ввечері, коли вже немає сил навіть говорити. Просто мовчки бути.

Ганна закусила губу. Цей чоловік, Ніколас, ніби читав всі її думки. Читав її, як відкриту книгу. Несподівано, спонтанно вона знайшла свою людину, того, з ким хотілося провести залишок свого життя. В очах Ніколаса вона бачила своє майбутнє, і після стількох років самотності їй вперше захотілося заміж.

– Ти б одружився зі мною? – Пошепки запитала вона.

– Так, – без роздумів відповів Ніколас.

– Ти тільки не кидай мене, – попросила дівчина. – Інакше це розірве мене на частини.

– Назавжди.

– Не люблю слово "назавжди". Воно брехливе і лицемірне, – Ганна похитала головою. – Ти краще пообіцяй мені, що будеш зі мною сьогодні, до ранку або до вечора. Обіцяй це щодня.

– Обіцяю, – м'яко посміхнувся Ніколас.

Хтось смикнув за ручку, але двері були все ще зачинені. Ніколас поспішив відкрити їх.

– Вітаю, – до палати ввійшов сивий чоловік у халаті лікаря. Ніколас швидко прочитав напис на бейджику. До них завітав завідувач відділенням.

– Вітаю, доктор, мені ж не пора наглядати собі труну? – Ніколас округлив очі в удаваному жаху.

– Що ви таке кажите? Знаєте, як нас за це лають? – Посміхнувся у відповідь доктор. – Ну, згортання в вас повільне, але ви не хвилюйтеся! В усьому є свої плюси – якщо вас підстрілять, помрете швидко, без зайвих мук. Насправді, – тон лікаря різко змінився, ставши серйозним, без краплі веселощів, – я затримався, оскільки чекав результату ще одних аналізів.

Літній чоловік подивився на Ганну і, кивнувши в бік Ніколаса, запитав:

– Він в курсі?

На очі дівчини навернулися сльози, вона похитала головою і знесилено, опустилося на краєчок лікарняного ліжка. Абсолютно не розуміючи, що відбувається, Ніколас тут же виявився поряд з нею, заспокійливо взявши її за руку і переплів їх пальці.

– На жаль, результати такі ж, – із співчуттям сказав доктор. – Ніяких змін.

– Що відбувається? – Не втримався Ніколас. – Про що він говорить, Ганна?

– Скажімо так, – дівчина зробила глибокий вдих, збираючись з силами, – я з тих, хто не доживе до своєї старості. – Помітивши здивований погляд Ніколаса, вона тихо додала:

– Я помираю.

Вона на секунду примружилася:

– Я тебе люблю.

В її словах були суцільні безнадійність, відчай і упокорювання.

– Я, правда, дуже тебе люблю і мої почуття до тебе абсолютно божевільні.

– Розкажи мені все, – тихо попросив Ніколас.

– Мені б хотілося змінити у своєму минулому не вибір хлопця, інституту, професії, не поміняти зачіску або місце проживання, ні, а просто той момент, коли всі закрилися від мене в кімнаті, мама повідомила свій діагноз, і я підслуховувала це чортове слово "рак". Мені було дванадцять, і вони вирішили, що я занадто мала, щоб зрозуміти. Я б все віддала, щоб ті півроку знати, що вони в мене з нею останні. Несправедливо, що знали всі, крім мене. Для мене її смерть стала шоком.

– Мами бояться за наше життя. Але вони не знають, як сильно ми боїмося, життя без них. – Ніколас, що пережив смерть батьків, розумів її, як ніхто. Він уткнувся носом їй у скроню.

– В двадцять років моє життя перевернулося в другий раз, – продовжила дівчина. – Коли тобі двадцять, ти не думаєш про смерть. Але все міняється, варто тільки відчути її поряд з собою. Я була у лікарні. Дізналася діагноз – вирок. Я повернулася додому, як завжди, мене зустрів батько. І тут я подумала, адже не важливо, на скільки я йду з будинку – на цілий день або за покупками, він проводжає мене, як востаннє і радіє, навіть якщо я повернулася через десять хвилин. Вперше в житті я подумала, що я правда можу піти з будинку і не повернутися.

Ніколи не могла відповісти на питання, ким хочу стати. Вищу освіту здобувала за принципом "у чому розбираюся". Інтерес до своєї спеціальності втратила ще до третього курсу і, якщо чесно, дуже хвилювалася про своє майбутнє. А після діагнозу всі страхи, як рукою зняло.

Повисло мовчання, яке порушив літній доктор :

– В Ганни хвороба Бехтєрєва. Анкілозуючий спондилоартрит. Захворювання є запаленням