Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

Розділ 31.

Кароліна.

 

 

— От зміюка! — голосно вигукую я, вислухавши Назара.

Коли чоловік увійшов до вітальні, то побачив, як я без зупинки скролю новинну стрічку в мобільному телефоні. Мокрі доріжки сліз застигли на моїх щоках, а ніс розпух від постійного тертя сухими серветками.

Я навіть у душ йшла з телефоном, бо боялась пропустити ще якусь ексклюзивну звістку зі свого життя. Все, про що кажуть злі язики у всесвітній павутині — це брехня та провокації, але перестати реагувати на них я була не в змозі.

Тільки коли Горський відібрав електронний гаджет та притиснув мене до своїх грудей, я змогла нарешті видихнути та скинути гнітючу напругу зі своїх плечей.

Мій чоловік, мій. Мій. Мій. Нікому не віддам. Не дозволю.

На всі мої запитання чоловік відповів лише після того, як я вмила обличчя холодною водою та з'їла свій давно остиглий сніданок. Лише впевнившись, що я сита та заспокоєна, Назар розповів про все, що сталося з ним сьогодні від моменту його виїзду за ворота двору й до повернення у будинок.

Кожне слово Баженової, про яке розповів мені Горський, змушує забути про нещодавню жалість, яку я відчувала до себе. Більше не хочеться плакати або закриватися в спальні, не хочеться вбирати цей нескінченний потік «щирого щастя нової парі» з коментарів, надісланих порожніми обліковими записами.

Через відкрите нахабство, яке вперше дозволила собі Аннет, у мені прокидається давня амазонка-войовниця. Я прагну зараз зірватися з місця та поїхати до цієї жінки додому. Хочу видерти все її біляве волосся голими руками та прагну поставити її на місце.

   — Я так і знала, що вона до тебе все ще має почуття. Знала! — схоплююсь з дивана та розмахую руками. Підходжу впритул до власного чоловіка, що спокійно сидить серед подушок, та тисну пальцем йому у груди. — З Аннет треба бути дуже обережними, Назаре. Не здумай навіть крихту з’їсти в її будинку. Пити також забороняється.

— Як забажаєш, Веснянко, — реготнувши, погоджується Горський.

Його долоні ковзають по гладкій матерії спортивних штанів, мають намір дістатися до моєї підтягнутої п'ятої точки. Мій войовничий настрій та скуйовджене волосся, здається, наводять чоловіка на зовсім інші думки. Невдоволено мугикаю через те, що він замість того, аби ставитися до моїх слів серйозно, намагається мене спокусити.

Посмішка чоловіка стає ширшою, а погляд ковзає від моїх налитих губ до гострої ключиці, перескакує до глибокого вирізу вільної майки.

Двома пальцями піддягаю чоловіче підборіддя та вимагаю дивитися не на мої принади, а прямо в очі.

— Я серйозно, Горе. Аннет дуже підступна та хитра жінка. Якщо вона вбила в голову, що хоче тебе, то піде до кінця.

— Мені байдуже, чого хоче й про що думає ця жінка. Я не річ, щоб просто взяти та привласнити собі.

— Ти їй теж таке сказав?

— Сумніваєшся? — Назар підіймає куточок губ, оголюючи грайливу ямочку на щоці.

Його руки завмирають під моїми сідницями, але обхват пальців не слабшає.

— В тобі ні, — ствердно карбую я, з шумом втягуючи повітря через ніс. — Але їй я не довіряю взагалі.

Горський тягне мене на себе. Доводиться розставити ноги ширше, аби забратися на коліна чоловіка. Його голова навпроти моїх грудей, але чоловік дивиться тільки мені в очі. Грайливість у його погляді поступається місцем смутку.

— Мене хвилює лише доля Мирослава, — серйозно вимовляє Гор. — Більше нічого. Аннет взагалі не стежить за хлопчиком.

«Це його син. Його син» — повторюю, як мантру. Як би не роздирало ім'я цього хлопчика мені душу, як би не кровоточили власні рани, а я не маю права дорікати чоловікові за його батьківські інстинкти.

Складися зворотна ситуація та в мене була б дитина від іншого чоловіка, то я б не хотіла чути на свою адресу закиди або звинувачення.

Назар не винен у тому, що мій організм зламаний. Я знаю, він би віддав усе на світі, аби у нас була спільна дитина. Віддав би все без жодних роздумів та вагань.

Охоплюю руками широкі плечі чоловіка, притискаю його голову до своїх грудей. Заплющую очі та ковтаю сльози, що повернулися до рота.

  — У європейській клініці в Мира, — важко вдається просто вимовити ім'я хлопчика, — буде повний догляд. За ним стежитимуть щохвилини. — Назар обіймає мене за талію та шумно видихає мені в декольте. Відчуваю, як його напружені м'язи спини поступово розслаблюються та стають м'якшими. Чоловікові, попри статус та характер, теж потрібна чиясь підтримка. Хоча б зрідка. — Особливо після операції всі кружлятимуть навколо дитини як бджілки. Все буде гаразд, Горе. Залишилося зовсім трошки до нашого вильоту.

— Твої слова та Богові у вуха, — бурмоче чоловік, ткнувшись носом між двох округлих половин грудей. Гаряче дихання лоскоче шкіру.

— Несподіваний поворот. — Насилу стримую сміх, що рветься з діафрагми. Відсуваю голову чоловіка від себе. Дивлюсь у його зелені очі. — З якого часу ти сподіваєшся на чиїсь сили, окрім своїх?

Замість відповіді Назар знову опускає мені голову на груди, сильніше вдавлює свої пальці мені в поперек. Тяжкість його дихання передається й мені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍