Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Глава 27

Ми говоримо, продовжуючи прогулянку парком. З кожною хвилиною стає все легше й легше. Я майже не очікую різкості від чоловіка, можу спокійно ділитися всім, що трапилося.

Затинаюся тільки на моменті, коли Дамір запитує, чому саме я втекла. Адже завжди є фінальна точка, і чоловік хоче її знати. А я борюся з ревнощами та збентеженням, пояснюючи.

— Я побачила тебе з Еліною, — шепочу, грудка підступає до горла. — Її у твоїх обіймах. І я не змогла цього більше витримати. Мені потрібно було поїхати.

— Між нами нічого немає. І не буде, — гаряче обіцяє Дамір, я чую в його голосі сталеву впевненість. — Ніколи. Ти можеш бути певна в цьому.

— Я вірю тобі. Але раніше вона тобі подобалася, ти збирався з нею одружитися. Ти можеш повторювати, що радий нашому шлюбу, але спочатку це було не так! І коли я вас побачила…

— Ти побачила недостатньо, Елю. Я її відштовхнув, бо вдома на мене чекала дружина. Між нами нічого не було. Тобі потрібно було дочекатися мене, відкрито запитати.

От як пояснити чоловікові, що мені було страшно? Я почувалася зрадженою, обдуреною. І Дамір сам спочатку говорив, що він вважає наш шлюб відкритим, не планував зберігати мені вірність.

Ми ніколи не обговорювали наших стосунків безпосередньо, я боялася нарватися на нову сварку. Господи, та озираючись назад, я розумію, наскільки все було складно, але водночас страшенно безглуздо.

— Ти жодного разу не дав мені зрозуміти, що я тобі дорога. Я… — вивільняю долоню з його руки, відходжу до лавочки. — Може, тобі здається, що так було. І для тебе це справді було кроком назустріч. Але я не відчувала себе коханою.

— Я не найкраща людина для стосунків, — визнає чоловік, слідує за мною. — Але коли між нами почалися стосунки, я був іншим. Ти бачила найкращу мою сторону. Жодна інша дівчина так багато не отримувала від мене, як ти.

— Можливо. Ти сам сказав, Даміре. Я не знаю тебе. І судити я можу тільки з того, що бачила сама. Тому картина складається не найкраща.

— І що? Ти не зможеш про це забути?

Я смикаю плечем. Не знаю. Хочу, дуже хочу просто забути, але обпектися страшно. Занадто заплутано все, щоб просто переступити.

Я хочу сісти на лавочку, але Дамір мене зупиняє. Пронизує незадоволеним поглядом, нагадуючи про холодні поверхні. А після стягує із себе куртку, кидаючи на лавку. Тепер сам тисне мені на плечі, змушуючи сісти.

Від такої турботи стає тепло. Як знеболювальне діє для всіх ран на серці. Коли Дамір поводиться так, легко забути про все погане. Але в чоловіка не одна сторона, про це треба пам’ятати.

— Ти не відповіла, Ель.

— Складно почати все заново, коли я вагітна й заміжня, — я натягнуто усміхаюся. — Ти не можеш відмотати час назад до нашого першого знайомства.

— Не можу, — Дамір киває, а після замовкає, посилено щось обмірковує. — Я повернуся за кілька хвилин.

— Ем… Добре.

— Я ж можу довіряти тобі, Еліно? Ти не втечеш знову до аеропорту або ще до когось? Дочекаєшся мене?

— Дочекаюся, — обіцяю. Стежу за тим, як Дамір іде геть. І куди він пішов? Чи згадав про термінові справи? Мене з’їдає цікавість.

Але водночас я насолоджуюся тим, що залишилася сама. Я постійно відчувала уважний погляд охорони, навіть коли вчилася. Вони незримо слідували за мною, ні на секунду не полишали.

А тепер я сама. Почуття свободи паморочить голову, заряджає впевненістю. Я прикриваю очі, підставляючи обличчя сонячним променям. Можу просидіти так вічність.

Ось тільки все швидко закінчується. Лавочка скрипить, я відкриваю очі. Заспокоююся, коли розумію, що це Дамір сів поруч. Дуже близько. Виглядає підозріло задоволеним.

— Привіт, — Дамір широко усміхається. Простягає мені долоню. — Не проти познайомитися?

— Ти… Що ти робиш?

— Знайомлюся з тобою. Побачив, і вирішив, що ти маєш стати моєю дружиною і подарувати мені дитину. Трохи забігаю наперед, так?

Я вражено мовчу, а за кілька секунд починаю сміятися. Я навіть не підозрювала, що чоловік може поводитися так безглуздо.

— Знайомишся? — перепитую весело. — А якщо я скажу, що заміжня?

— Тоді, думаю, твоєму чоловікові дуже пощастило. Отже, я — Дамір.

— Еля.

Вкладаю долоньку в його, усміхаюся.

Даю нам ще один шанс.

***

— Вам дуже личить.

Я кручусь біля дзеркала, розглядаючи нову сукню, яка і справді сидить на мені ідеально. Тепер, коли мені більше не потрібно приховувати вагітність, я можу змінити гардероб.

І не купувати собі одяг великого розміру, аби приховати животик.

Я навіть зайшла в кілька магазинів одягу для вагітних, щоб придивитися собі щось на більш пізній строк.

Сьогодні особливий день. У нас із Даміром майже побачення. Скоріш, просто спільний обід у центрі міста, але мені все одно хочеться причепуритися. Адже тепер усе інакше.

Наші стосунки нагадують підвісний дерев’яний міст. Хитає, деякі дощечки відвалюються. Рухаєшся, затамувавши подих, і сподіваєшся, що все буде добре.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍